Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів

Бойківщина

 Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів

Бойківщина

Колонізація

Іван Ярич,

член Національної спілки журналістів України

Відколи Долина відома, відтоді в ній присутня діаспора. Якщо зважити на те, що в древньому Долинському монастирі на горі Знесіння з перших років його існування вівся літопис, то його часописцями були люди не тутешні. Оскільки першими, хто взявся відраховувати час існування перших поселенців Долини, були ченці. Зокрема, як зазначає Фелікс П’єстрак у своїй праці “Szkic monograficzny salin Dolinkich” (Львів, 1907) , якийсь чернець Теокліст ретельно занотовував усі розповіді, легенди, які стосувалися виникнення поселення. Чимало їх він записав з уст 113-літнього старця Афтанаса Хорби. Від нього монах довідався, що дід Хорби Івор, який теж прожив довгі літа, пам’ятав подробиці відкриття соленосної Долини.

Завважте: ці імена не слов’янського, а варязького, тобто скандинавського походження. В літописах згадується, що варяги у другій половині першого тисячоліття з півночі рікою Дніпро переправлялися у Візантію і їх представники стали спершу новгородськими, а відтак і київськими князями ( династія Рюриковичів). Зовсім припустимо, що котрийсь чи котрійсь з когорти цих відважних людей Півночі якимось чином і з певною місією опинилися і в наших краях. Можливо, з просвітницькою.

Що варяги мали стосунок до поселень нашого краю, можна виходити і з того, що с. Гериню, (в давнину Дєрина, Дериня, Дирина), – варязький антропонім – заснувавав якись Дир, тобто представник чи нащадок колишніх варягів. Цим іменем, як відомо з історії, величали і першого Київського князя ( легенда про Аскольда і Діра). Й нині у Долині проживають нащадки тих прадавніх скандинавів, бо ж продовжує існувати, наприклад, прізвище Дирів.

До речі, від ченця І. Хорби (Горби) дехто виводить і генеалогію відомого роду Горбових, з якого і полум’яний борець за незалежність України, громадсько-політичний діяч, правник, соратник Степана Бандери Володимир Горбовий (1899 – 1984).

ПОЛЯКИ

В роки середньовіччя найбільшою діаспорою в нашім краї були поляки, а відтак євреї. Поляки почали колонізувати наші землі з кінця 14 століття (після завоювання Галичини 1349 р.). Посилена полонізація супроводжувалась захопленням земель, закріпаченням автохнонного населення, впроваджуванням польських порядків, нав’язуванням польської мови. Польські феодали захопили і Долину, навколишні підгірські села. Вони з того часу були й власниками Долини, її соляних промислів, урядниками. Сюди прибували вірнопіддані королівські слуги, магнати і насамперед ті, котрим королі дарували, продавали села і містечка, а також чиновники, “худопахолки” (панські прислужники), щоб на місцях підтримували королівську владу, стягували податки, займались виробництвом і вивезенням солі, закладали фільфарки. Разом з ними у наш край прибувала і їхня челядь.

Про те, що польська громада в Долині хутко зростала, свідчить створення тут римо-католицької парафії, спорудження католицького костелу, якому в 1469 р. вже поновлювали дотацію. Ця перша споруда костелу в 1594 р. спалена татарами і за три роки була відбудована, а її служителям надавались нові права і пільги…

Саме ксьондзи костелу були провідниками політики польських королів, а потім урядів, володіли чималим капіталом. У їх володінні в кінці 18 ст. були чотири солеварні. У 1824 р. долинські кармеліти захопили 11 солеварень, 12 дворів, десятки гектарів городів та інших угідь. ( Р. Петрів. Генезис капіталізму. Стор. 60, 108.)

Ясна річ, що в ті часи поляки мали й неабиякі привілеї, все більше заводили маєтків в довколишніх селах, нещадно експлуатуючи місцеве населення, а це призводило до безперервних скарг і конфліктів, бунтів, що тяглися на Долинщині протягом 150 років і були найбільш помітні і значущі в антифеодальній, антипольській боротьбі на Прикарпатті…

Особливою жорстокістю відзначалися старости-магнати роду Красіцьких, які правили Долинським староством протягом століття, та В. Жевуцький, що зафіксовано у тодішніх документах. І це свідчить про те, що поляки не несли нам культури чи технічний прогрес, а постійно усілякими способами грабували українців, принижували, стримували розвиток міста. Юрій Красіцький, котрого визнавали в родині психічно хворим, старостуючи в Долині майже 50 років, у прямому розумінні слова повсякчас воював, судився не тільки з місцевими жителями, а також з власною родиною: братами, синами за право бути старостою. Цей польський магнат-посіпака, на дії якого, не витримуючи свавілля, повсякчасно писали піддані скарги королеві, але він і короля не слухав, його універсали і мандати ігнорував, винаймав загін татарів, щоб в упокорі тримати місцевий люд. Король був змушений відібрати у магнатів Красіцьких Долинське староство (1644 р.)

Не кращим чином поводився і Вацлав Жевуський, на якого після приходу Австрії (1782 р.) долиняни скаржилися, що протягом свого більш ніж 20 літнього старостування збирав по 2000 золотих данини, а за війтівство розпорядився сплачувати собі по 150 злотих. Повідбирав міські грунти і сіножаті, худобу, спійману на випасі, затримував. Сіль возив своїми кіньми, аби не дати заробити міщанам. Не дозволяв заготовляти дрова у старостинських лісах, хоча на це долиняни мали право. На Пасхальні і Різдвяні свята змушував усіх купувати у нього по 2 кварти горілки вартістю один злотий. У кого не було на це грошей, записував у борг. Якщо котрийсь з міських жителів на весілля чи поховання небіжчика купував горілку не у нього, карав штрафом, наказував тілесно (за матеріалами кн. Я. Костовецької “З минулого Долини”).

І таких скарг на свавілля польських владців і зокрема міської управи було безліч. Надходили вони в різні урядові установи протягом століть, аж до поділу Польщі.

За панування Австрійської імперії Долиною продовжували керувати поляки як представники нової влади, між якими були вкраплення німців, а українці, не зважаючи на свою кількісну перевагу, й далі були упосліджені. Поляки тримали у своїх руках політичну і судову адміністрацію повіту, міське управління (магістрат), за малим винятком староство, сповна державну поліцію, постерунки, повітовий державний шпиталь. Адмістрація головного підприємства міста – солеварного заводу також була польською, хіба серед робітників було кілька українців. Залізницею, поштою теж завідувала польська адміністрація, як і лісовими масивами, лісорозробками. Навіть вивезення солі було в руках чужинців. Уже коли в Долині існувала залізниця, до неї з саліни довозили сіль, як повідомляє Ф. Стемлер у книжці “Люди Долини: “Довіз солі до двірця колійового (4 км) відбувався спеціально пристосованими фірманками перевізників Станіслава Янісківського і колоністів німецьких з Брочкова, і з Облісків.” (стор. 12.)

Уже 1869 р. у Долині було 1002 будинки, у яких мешкало 6638 осіб: 2135 римо-католиків, 2076 греко-католиків, 1980 євреїв і 447 протестантів, у 1890 р. було 1228 дворів, у яких мешкало 8344 особи: з них греко-католиків 2528, римо-католиків 2615, євреїв 2593, протестантів та інших 608.

А загалом в середині 19 ст. у східній Галичині кількість польського населення складала 290 тис. осіб, що переселилося сюди з західної Галичини.

Цим ми хочемо підкреслити, що представники польської народності, незважаючи на свою відносно невелику кількість щодо населення повіту, контролювали громадське життя, будучи цілковитими панами становища. До того ж усіляко намагалася ополячити місцеве населення, що схвалював польський уряд. І це поінколи вдавалося, деякі українці з дрібної шляхти переходили у католицьку віру, але це були окремі випадки. Громадський діяч того часу, керівник т-ва “Просвіта”, нотаріус І. Грабовенський зазначав, що 30 сімей дрібної шляхти з передмістя Долини Підлівча наприкінці 19 ст. твердо трималися українства. Їм польські владці запропонували відкрити тут школу, але при тій умові, що вони перейдуть в римо-католицьку віру. Відмовилися.

Польські впливи на місцеве населення також здійснювали польські школи, особливо приватна гімназія ім. Красінського, де проходили політичний і духовний вишкіл її вихованці, неурядові громадські формування, об’єднані в різні кооперативи, товариства і союзи, починаючи з 1864 р., кількість яких у 30-их роках 20 ст. доходила до 50, в той час як українських ледве назбирувалося до десяти. Насамперш поляки гуртувалися навколо товариства “Сокіл”, окружного “Кулка рольнічего” , католицького товариства міської молоді, стрілецького союзу тощо. “Сокіл” розміщувався у спеціально збудованому, просторому будинку, де нині будинок культури міста, то мав велику популярність і проводив чимало заходів політично-культурницького пропольського спрямування не лише для громади міста, але й повіту, діяв тут аматорський театр, інші гуртки.

Вивіски на крамницях, установах, закладах писалися на польській мові, діловодство, документи теж велося чужинською мовою, яка після 1920 року стала примусовою відповідно до урядового декрету. В державних установах навіть між собою чиновники були зобовязані спілкуватись на польській мові.

За переписом населення 1921 р. у Долині поляки вже складали 62.2 відсотка населення. На 1.01.1939 р. у Долинському повіті зареєстровано 11055 чоловік польського населення. Поляки після 1939 р. всіляко покидали нашу землю. “Брати зі Сходу” після свого приходу їх, як і українців, в першу чергу інтелігенцію – урядовців, учителів гімназії, поліціянтів, духівників – арештовували, запроторювали до тюрем, сімї депортували в Сибір, Казахстан, приписуючи їм антирадянську агітацію, належність до польської підпільної повстанської організації “Оборона східних кордонів”, котру за даними МДБ начебто очолював Станіслав Смагович, що загинув в тюремній лікарні. Списки ненадійних, як повідомляє у своїй книзі “Люди Долини” Ф. Стемлер, складалися кадебістами за допомогою окремих місцевих євреїв, що швидко порозумілися з комуністами. Від 1939 р. комуністичних репресій у Долинському районі зазнали 46 поляків (Див. “Реабілітовані історією \Ів.-Франківська обл.”, т. 3, стор. 592. – Ів.-Франківськ, 2002”).

Навесні 1945 р. долинські поляки та змішані польсько-українські сім’ї готувалися до депортації. Між тодішніми урядами Польші І СРСР була домовленість про повернення їх на історичну батьківщину – в Польщу. Вони отримували спеціальні повідомлення про терміни виїзду із правом вивозу з собою продовольства, худоби, побутових речей. Формувалися спеціальні транспорти для перевезення виселенців. Саме того року з міста і району поляків було вивезено. Звичайно, не всі вони охоче покидали десятиліттями чи століттями насиджені місця, оскільки вважали їх своєю батьківщиною, але політичні обставини складались не на їхню користь. Восени того ж року було закрито і римо-католицький костел.

У 1989 р. у Долинському районі проживало лише 378 поляків, із них тільки 47 чоловік вважали польську мову рідною, решта – українську.

ЄВРЕЇ

Сплеск переселення у наші краї євреїв спостерігався в часи Руїни: у другій половині 17 ст. Перед тим на рубежі 14 ст. вони масово мігрували, рятуючись від репресій і судів інквізиції з Іспанії, Португалії, Німеччини, поселяючись в Польщі, звідки їх, в першу чергу за лихварство, орендарство, обдурування місцевого люду, виганяли. Юдеї прибували в наш край не як бажані переселенці, а як вірні слуги в обозі польських магнатів та феодалів, власників великих маєтків і тисяч покріпачених селян. Польські пани, щоб мати менше клопоту з господарськими справами, дотримуючись кодексу шляхетності, віддавали євреям в оренду землю, млини, корчми, ріки, озера і навіть церкви. Ясна річ, це орендування оберталося додатковими данинами, здирством, шахрайством, іншими кривдами над простолюдом, що породжувало гнів і ненависть до цих панських прислужників і зчаста оберталося кривавими повстаннями, погромами.

У Долині торгівля з тих часів переходить до рук лихварів, розвивається гендлярство, у сіті якого часто потрапляли українці, що викликало невдоволення, скарги. Так, у 1595 р., згідно з документами, що до Другої Світової війни зберігалися у Долинськім магістраті, а пізніше пропали, бо на них посилається Я. Костовецька у своїй книжці про історію Долини, написану у 1935 р., жида Шаю оштрафовано на 60 флоренів за те, що забирав складені на Новичці дрова для лікарні. Тоді ж згідно з розпорядженням Зигмунта Третього, євреїв за завдані долинянам кривди, на рік виселили з Долини.

У 1648 р., коли і долиняни піднялись на боротьбу проти Польщі, з Долини, рятуючись від народного гніву, до замку в с. Суходолі втекло 46 євреїв, але й там їх настиг караючий меч повсталих..

І все ж застосування всіляких заходів щодо зажерливості лихварів, орендарів не давало належних результатів, вони відновлювали свої справи і їх кількість у Долині зростала.

Та й не тільки в окремо взятому місті. Ось як оцінювала діяльність євреїв австрійська імператриця Марія-Терезія (18 ст): “Я не знаю жодної гіршої чуми всередині країни, як ця раса, котра розоряє народ хитрістю, лихварством і позикою грошей. Займається справами, що відштовхують людей. По можливості, вони будуть переміщені і вигнані звідси” ( Г. Клімов. “Божий народ”, – Харків, 2005, стор.81) Але не встигла цього зробити.

На початку 19 ст. у Долині євреї орендували майже половину з 26 діючих жуп (солеварень) міста. З часом євреї разом з поляками прибрали до своїх рук всі основні галузі забезпечення життєдіяльності міста, повсякчасно зневажаючи гоїв (не євреїв). У другій половині 19 ст. у Долині питома вага єврейського населення складала 29 відсотків. Але, що цікаво, це найменший відсоток серед міст Прикарпаття, бо, наприклад, у Рогатині і Калуші євреї складали 59 проц. від усього населення, у Станіславові – 55 проц. (С. Копчак. “Населення українського Прикарпаття”, стор. 80.)

Ось як про долинських євреїв пише у “Спогадах” Омелян Антонович ( йдеться про початок 20 ст.): “Понад 95 відсотків усіх крамниць у місті були жидівські. Українська кооператива “Сила” і польське “Кулко рольніче” були винятком; приватних споживчих крамниць, крім жидівських, не було взагалі. Усі м’ясні крамниці, так звані ятки, в яких власники різали худобу і продавали воловину, телятину і баранину, належали жидам, лише мясарні із свининою були переважно у руках українців і рідше поляків. Жидам за релігією не можна було займатись таким м’ясом. У порівнянні з десятьма жидівськими ятками свинина продавалася, може, в трьох крамницях. У Долині було кілька пекарень, власниками яких теж були жиди; усі корчми… були жидівські. Найбільша корчма у Долині була пиварня Крерсфельда… Окрім торгівців, склепарів і корчмарів, жиди також були ремісниками, переважно кравцями, в меншій мірі шевцями і бляхарями. Виключно жиди були власниками і візниками, так званих фіякрів, які довозили подорожніх до і від залізничної станції… Жиди становили також поважну кількість професійної інтелігенції, переважно лікарів, адвокатів, і я сказав би, що у тих професіях вони складали понад 60 відсотків, а решту заповнювали поляки й українці. На початку 20-их років у Долині не було жодного лікаря-українця. Був лише один українець – адвокат Данилович ” (стор.19-20).

Євреї мешкали в так званому жидівському місті, в основному на сучасній вул. ім. Шептицького (від площі ринкової – нині меморіальний комплекс) до повороту на Оболоню, яку місцеве українське населення прозивало Сутки (сутичі), оскільки бічний потічок та прилегла до нього територія були ними надто загиджені, не було каналізації, туалетів. У цих же спорудах розміщувалися й торгові заклади, м’ясарні, пекарні, майстерні, послугами яких користувалися не тільки міщани, але й мешканці довколишніх близьких і далеких сіл. Тоді на Долинщині навіть таку коломийку склали і приспівували: “Срулику, голубе! Хто ж тя буде колисати, як мене не буде..” Йдеться про наймитування в єврейських сім’ях.

Гебрейська громада жила з найдавніших часів окремішним життям, керованим кагалом (рада єврейської старшини), дотримуючись своєї релігії, традицій і обрядів. Долинські євреї в основному були релігійними ортодоксами – хасидами, мали свою синагогу, рабинів, при божниці діяла релігійна школа (хайдер), дітей направляли вчитись виключно до польської школи людової і до польської приватної гімназії, підтримували стосунки з поляками, окремі ополячувались.

Якщо брати польські, єврейські громади, що проживали в містах і містечках Галичини, то вони за своєю спільною чисельністю подекуди переважали українські. Загалом у 19-20 ст. на території українського Прикарпаття, за тодішніми статистичними даними, понад 10 відсотків від загальної кількості населення складали євреї.

У 20-30-их роках минулого століття єврейська громада мала у Долині найкращу і найбільшу бібліотеку “Safah Berura”, якою могли користуватися не тільки євреї. У ній 95% книжок було на польській мові, не лише польських авторів, але й переклади письменників Франції, Англії, Німеччини. Утримувалась бібліотека за кошти членів бібліотеки. Працювала з 16 до 20 години від понеділка до четверга ( за спогадами Сало Еніса, колишнього жителя Долини, згадуваного у кн. Ф. Стемлера “Люди Долини”, стор.155).

Єврейська громада розгорнула у Долині широку сітку своїх громадських організацій. На 1935 р. у місті нараховувалось 18 єврейських товариств.

Під час німецької окупації євреї міста всілякими способами намагались рятуватися, щоб уникнути німецької розправи. Єврейське населення, яке не встигло втекти з міста у довколишні ліси, перебути лиху годину в українських та польських сім’ях, що їм допомагали виживати, а це майже три тисячі осіб, 31 серпня 1942 р. розстріляне на єврейському цвинтарі. Їхні останки поховані у викопаній ними ж загальній могилі.

У Долині було налагоджено і відпрацьовано систему переховування євреїв у підземних криївках довколишніх лісів, в тому числі тих, що прибивалися сюди організованим шляхом з Дрогобича, Стрия і Львова, котрі втекли з гетто, до будинку Теодора Коляджина, що розташовувався між Долиною і Яворовим, звідки їх забирав Іван Горинь з Горішшя ( куток м. Долини), допроваджував до сховків Під Запустом. Керував тими надто небезпечними операціями долинянин Станіслав Бабій. Він для забезпечення переховуваних навіть організовував напади на німецькі склади, крамниці не тільки в Долині, але й найближчих селах. По суті, це вже діяв партизанський загін, який засвітило гестапо. Воно вчинило у 1943 р. провокацію, заславши своїх людей, зокрема чеську єврейку, яка ввійшла в довір’я, а опісля видала гестапо усіх, хто був причетний до цієї справи. Таким чином постраждали мешканці Долини з кутків Під Запуст, Бабієва Гора, Гусаків, Полуванки, котрі мали зв’язки з Бабієвими партизанами, підтримували переховуваних. Першого листопада 1943 р. суд гестапо за допомогу євреям прирік на кару смерті 48 українців і поляків, що було негайно виконано.

Гестапо Долини щодо євреїв відзначалося особливою жорстокістю. Того ж року, за розповіддю вісімдесятилітнього жителя с. Лужки Василя Дмитріва, їхнього односельця Петра Івановича Маланчина, у сім’ї котрого було п’ятеро дітей, за переховування єврейки Естерки, яку виявивши, негайно розстріляли, забрали у Долину і там вкинули у камеру-підвал, де його живцем загризли і з’їли щурі. Тільки за офіційними даними, в роки Другої світової війни нацисти та співробітники шуц-поліції на Прикарпатті знищили 230 тисяч євреїв. (Див. газ. “Галичина”,№ 68-69, від 14. 05. 2009 р.). Комуністичних репресій під час приходу 1939 р. “перших совітів” зазнало два євреї.

Після війни єврейське населення складало у краю мізерну кількість, а 1989 р. у Долинському районі євреїв, за переписом населення, налічувалось всього 29 осіб (переважно в Долині і Болехові).

У родоводі міста є й татарсько-турецька кров. Очевидно, представники цих етносів якимось чином були замешкані в Долині після 1672 р., коли король польський Ян Собеський розгромив на наших теренах війська Гірея. У Долині й нині проживають громадяни, що походять від тих далеких пришельців. Це, зокрема, Кардаші, Курташі, Шлопаки, Котурбаші, Келебеї, Караїми.

НІМЦІ

У 1772 р., після поділу Польщі між Росією, Прусією і Австрією, Прикарпаття відійшло до Австрійської монархії. Почалося інтенсивне заселення Галичини німцями-колоністами… Поселенці вербувалися з числа збіднілих селян і ремісників Німеччини. За період з 1782 по 1850 р. тільки на Долинщині було засновано 14 німецьких колоній – найбільше на Прикарпатті, а всього у Східній Галичині на 1824 рік налічувалося вже коло 83 колоністських поселень. За кілька років в Галичину прибуло 2827 родин. Їх загальна кількість складала 12475 чоловік. Для них було виділено 154000 моргів землі та 2575560 золотих ринських. Водночас сюди прибувають урядовці, службовці промислово-господарських установ та організацій, працівники освіти та інші. До початку 20 ст. в Галичині нараховувалось 118 німецьких поселень (Німецькі колонії Галичини, стор.74.).

Німці-колоністи повинні були стати опорою австрійського уряду у найвіддаленіших кутках імперії. Робилися й розрахунки щодо германізації місцевого населення.

Державна програма міграції німців у Галичину передбачала їх інвестування за кошти державного бюджету. Переселенці отримували на дорогу коней, гроші, харчі, а з прибуттям на місце поселення безкоштовно – землю із правом спадщини, худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали. Вони звільнялись на шість років від сплати податків, мали значні пільги в придбанні земель на виплату, в спорудженні будинків, млинів, тартаків, фабрик, культових споруд, шкіл тощо. Таким чином, їм створювались добрі умови для ведення господарки, тому вони швидко ставали заможними.

У нашому регіоні нім. колоністам перепали далеко не кращі камеральні землі, якщо не навпаки. Зокрема на окраїнах Долини, в гірській місцевості (Енгельсберг, Людвиківка, Тересівка, Ямергстгаль, Новий Мізунь, Пехерсдорф), які до того були і невживаними, запущеними, то прибульцям довелося докласти багато праці, впроваджувати свої агротехнології, підвищувати культуру землеробства – запровадження сівозмін, вирощування конюшини, ріпаку, садівництва, поліпшення годівлі худоби тощо, – щоб ці земельні угіддя “запрацювали” як слід.

Так, у Долині від нинішньої вулиці Обліски і до повороту в селі Яворів – тяглась німецька колонія під назвою Брочків (1786 р.). Ось що про це село писав німецький журнал “Ostdeutsche Volksblatt” на початку 20 століття. “Поїздом зі Стрия в напрямі до Станіславова їдучи, тут же біля вокзалу Долини – 2 км Брочків. Тут проживає коло 100 німецьких родин як католицької, так і євангелічної віри (протестанти, лютерани). Вони походять наймовірніше від колоністів Стрийської околиці – (Брігідау, Йозефсберг, Кьонідсан, Махлінієц, Гензендорф, Німецький Болехів).

Між цими німцями є такі роди: Райхерт, Добнер, Флайснер, Дімм, Ранс, Дирфтер, Мерстлер, Гюттер, Снайдер, Гольдбрубер, Шінбайн, Гаксманн, Матес, Гайб, Мерк, Ранцау, Альберт, Дейсгаймер, Тріттгарт, Бауер, Мюллер, Шмідт, Граф, Іссель, Девальд, Мальтер, Льоренц, Клайн, Кьостлер, Бендер, Гофман, Бернгардт. Їхні діти відвідують одержану від фірми народну школу з польською мовою викладання. Німецьку мову викладають тільки 2 класи, отож діти до деякої міри вчаться на рідній мові читати і писати. Німці євангелики мають також німецькі богослужіння і німецьку науку релігії, під час, коли католицькі (німці) виїжджають до Сколього, де вони вивчають тільки польську мову і польський церковний спів. Також викладається їхнім дітям польську науку релігії. Звідси між ними виникає помилкова свідомість. Віра і народ це те саме, тому вони самі вже себе визначають як поляки, а їхні діти не тільки між собою говорять по-польськи, хоча вони самі не можуть добре говорити по-польськи, як можна констатувати в деяких випадках. Але треба сподіватися, що тепер після заснування нашого Німецького союзу також демнінські німецькі католики будуть пам’ятати і передовсім на те дивитися, щоб їхні діти знову вчилися говорити німецькою рідною мовою”.

Зазначимо, що йдеться про кірху, споруджену 1904 р., перед якою на цьому місці стояла дерев’яна німецька церква євангеликів. Біля кірхи була резиденція «Дім священика» – школа, де навчалися діти колоністів певної конфесії, в тому числі з стрийської та болехівської околиць. Саме тут велася культурно-просвітницька робота, де згуртовувались німці, підтримували зв’язки з іншими з довколишніх колоній, відбувались зібрання, концерти, зустрічі, ушанування видатних людей, історичних дат. Зокрема відомо, що 28 серпня сюди завітав німецький станіславівський церковний хор, який дав цікавий концерт.

Кірху за радянських часів було перебудовано-добудовано в будинок культури. Тепер, уже в час Української держави, ця споруда передана громаді УГКЦ, реконструйована і переобладнана на храм Пресвятого Серця Ісуса і Ссерця Марії, що по вулиці Б. Хмельницького. Зазначимо, що сюди часто приїжджають нащадки «галицьких німців», щоб поклонитись батьківщині своїх батьків і дідів. Отець В. Левицький розпочав збір матеріалів, документів, спогадів, щоб відтворити історію цієї церкви.

Брочківські німці були переважно переселені із Швабії, розмовляли на швабському діалекті. Їх місцеве населення й прозивало швабами. Займались вони ремісництвом і землеробством.

Ще й сьогодні у помешканнях колишніх колоністів живуть долиняни, це в основному теж переселенці. На кінець 2007 року на Брочкові (вул. Б. Хмельницького) збереглося 25 будинків, спруджених німцями.

Чимало будівель німецьких першопоселенців кануло в Лету, як і кладовище, котре розташовувалося навпроти колишнього заготзерна, правобіч колії. Нині на цій площі гуляє базар, споруджені будівлі газконтори.

По шляху на Хуст (нинішня вулиця Обліски, починаючи від теперішньої автобусної зупинки перед проспектом Незалежності) протягом кілометра ( до сучасної межі Долини від Вигоди), розташовувалась німецька колонія під одноіменною назвою – Обліски. На 2008 р. іще збереглося два будинки неподалік автогосподарств, лівобіч від готелю «Князь Олег», та два з протилежного боку вулиці, у яких мешкають нинішні долиняни. Решта будівель підлісківських німців знесла хвиля часу: у 70-тих роках минулого століття, щоб звільнити площі під спорудження бавовнопрядильної фабрики, будівлі розібрано. Тут німці, до речі, спорудили цегельний завод, який зберігався і функціонував майже в первозданному вигляді донедавна. У 90-тих роках в Долину навідувався нащадок власника цегельні, щоб її повернути собі, але коли побачив, у якому занедбаному стані завод, від цієї затії відмовився.

За яворівським поворотом в напрямку Болехова розташовувалось ще одне приміське поселення німецької діаспори – Дебелівка (засновано 1817р.). Дебелівські німці займались сільськогосподарським виробництвом. Зокрема мав великий маєток бауер Вільгельм Граф, будинок якого зберігся до нашого часу, Цунгель. Дебелівські колоністи побудували школу і церкву, яку у другу світову війну, де був склад борошна, підпалили і вона згоріла. Ще й тепер, якщо їхати з Долини на Болехів, праворуч, неподалік річки Саджавки видніється пагорб, зарослий чагарями, де височіла кірха. Школу розібрали і в Княжолуці з неї спорудили крамницю. Тепер тих кілька хат, які залишились від колишнього поселення, приєднані до села Княжолука. Кладовище розташовувалося поблизу (на даний час зруйнованого) заводу металовиробів, і нині тут уже й слідів від нього не видно. У Дебелівці було побудовано 49 жител, де проживало 145 німців, 15 українців (це переважно робітники, що служили в бауерів), 5 євреїв ( на 1.01. 1939 р.)

На околицях Долини на 1 січня 1939 р. проживало 800 німецьких колоністів (тут наводяться цифри щодо кількості колоністів з матеріалів, оприлюднених В. Кубійовичем у книзі “Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1. 1. 1939 р. Національна статистика Галичини”. Вісбаден, 1983.).

Долинські колоністи займалися землеробством, тваринництвом, садівництвом і ремісництвом, ремісники виготовляли добротні меблі, предмети побуту, будували житла…

Якщо, приміром, у землеробстві нашого краю перед австрійською колонізацією переважало трипілля, то уже в першій чверті 19 ст. поширився метод сівозмін, який запозичили місцеві селяни у колоністів. Вони ж впроваджували нові сільськогосподарські культури, добрива, нові методи утримання худоби. Запозичали у них долиняни нові способи будівництва і типи житла, господарських, виробничих споруд, ремісництва, побутові речі. Наприклад, саме тоді почали спруджувати хати з ганками, у оселях замість полиць появлялися креденси (шафи для посуду), ліжка, тапчани для спання (bettbank) – бамбетлі, шафи для одягу, крісла, прялки, перини, як і багато дечого з господарського начиння, інструментів.

Між німцями-колоністами і місцевими українцями панували добросусідські відносини, між ними зафіксовані одруження, від яких народилися діти, що стали відомими інженерами, ученими, політиками, священиками, військовиками… З цього змішаного шлюбу і родина Антоновичів, з якої вийшли відомі люди. Зокрема, великий меценат, громадсько-політичний діяч, що був змушений від війни жити в Америці Омелян Антонович, його брати, матір’ю яких була етнічна німка з Брочківської колонії: Єлизавета Бергнгард, що по матері походила з родини Дреслерів із Дебелівки.

Нащадки змішаних українсько-німецьких шлюбів обукраїнились остаточно і тільки зберігають пам’ять про те, що в їхніх жилах тече і українська, і німецька кров. Про це нагадують прізвища наших краян-сучасників: Ротбауер, Кляйн, Векслер, Грос, Готліб, Райхерт, Лохман, Бушман, Аузінг, Шнайдер тощо.

Німці-колоністи в 1940 році, згідно з договором між СРСР і Німеччиною, вибули туди, звідки в різний час емігрували на Долинщину. Зі Східної Галичини, Волині, Північної Буковини було виселено 160 тис. колоністів. (див. журнал “Сучасність” №8, 2008, стор. 24). Майже двохсотлітня епопея обжиття теренів нашого краю німцями вимагає до себе уваги краєзнавців, оскільки ця сторінка в історії Долинщини – terra incognita (невідкрита земля).

Німці – нащадки далеких своїх предків – в часи незалежної України навідуються в наш край, цікавляться місцями, де проживали, підприємствами, які заснували, цвинтарями, де спочили навічно їх рідні та близькі, однак контактів на рівні владних структур, як не прикро, немає. Але ж історія німецької діаспори чекає свого вивчення і глибокого дослідження. Без неї ми не матимемо повної картини заселення досліджуваної території, історії міста, на розвиток яких у свій час мала неабиякий вплив і німецька діаспора. В цьому повинна би бути зацікавлена і місцева влада, і всіляко сприяти наведенню мостів між нащадками колишніх діаспорян і долинянами.

На 1.01. 1939 р. у Долинському повіті проживало 128125 осіб з них: 98920 – українці, 10730 – поляки, 2985 – латинники, 11025 – євреї, 4465 німці та інші. У Долині проживало 2800 євреїв, 3200 українців, 3400 поляків.

ІНШІ

Починаючи з 1939 року, в наш край за вказівкою Компартії прибували “брати зі Сходу” – росіяни, частково й українці, котрі теж експлуатували місцевих жителів, захоплювали найкращі житла, з яких були виселені поляки, німці, євреї, наживалися на нашій землі, але окремішно, тим паче, в селах, не поселялися. Траплялися випадки, коли кадебісти, облюбувавши якесь помешкання, щоб заволодіти ним, приписували їх мешканцям титул “українських буржуазних націоналістів, бандерівців, шили справи і нещасних спроваджували у Сибір, а у звільненім житлі поселялися. З цього приводу наводить приклади такого злочинного нахабства у книжці “Волинянин” (2007, Київ) Я. Федорчук, про що йому оповідав генерал КДБ, коли той спитав: чому увесь центр Ів.-Франківська заселений “братами зі сходу”.

До початку 1945 р. у Західну Україну прибуло 49 тис. партійних радянських функціонерів. На перше січня 1946 р. їхня кількість зросла майже до 80 тис. осіб (Воз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, стор. 405). Понад 80 відсотків великої армії тодішнього партійно-державного та адміністративного апарату складали саме росіяни.

У Долині звільнені будинки німецьких колоністів, поляків заселялися після війни більшовицькими колонізаторами, що прибували з СРСР встановлювати на наших теренах радянську владу, українцями, депортованими під час операції “Вісла” з Лемківщини (1947р.), пізніше, у 1951р., з тодішньої Дрогобицької області, частина якої (прикордонна територія), згідно з міждержавним договором була розміняна на певну частину території у Люблінськім воєводстві Польщі.

Прибулих лемків розселювали не тільки в Долині, але й по селах, у будинках єврейських сімей, котрих в основному було знищено німцями під час фашистської окупації.

Що стосується дрогобицьких бойків, то це були сім’ї нафтовиків із сіл Лип’я, Михновець і Чорної Нижньо-Устрицького та Стрілківського районів, котрі працювали на місцевих нафтопромислах ( на той час там було 105 свердловин з добовим дебітом нафти 85 тонн), то вони в основному відправлені у Долину як фахівці-нафтовики, оскільки тут розпочинався інтенсивний видобуток нафти і газу. До нашого міста їх прибуло понад 30 родин. Вони, їхні діти та внуки й нині тут проживають. Це, зокрема, такі як Лаврінки, Батоги, Зарічняки, Лисейки, Гошилики, Єдинаки, Лесищаки, Крілі, Минники… Дещо пізніше у Долину переїхали їх односельці, депортовані в інші місця України. (див. Наталя Кляшторна. “Акція-51\ останні свідки”, стор. 218.)

На Долинщині розміщувалися певні контигенти радянського війська, зокрема – ракетників, хіміків, військові частини яких розформовані, вже коли валився СРСР і за часів вільної України. Офіцери, надстровики цих частин мешкали у Долині, де для них було збудовано чимало житла, і мали теж вплив на місцеве населення, стали постійними жителями Долини, одружувались з місцевими дівчатами, саме для них було відкрито середню школу з російською мовою навчання (СШ № 5). Окремі з них, їхні нащадки продовжують мешкати у місті.

Прибула у Долину з інших регіонів певна кількість спеціалістів і під час освоєння нафтового родовища, будівництва і запуску в дію газопереробного заводу, швейної та бавовнопрядильної фабрик. Вони теж внесли свою частку у зміни життя автохонного населення, мали впливи на його звичаї, традиції, культуру, менталітет. Після смерті Сталіна поселялися в місті родини депортованх і засуджених з інших регіонів, котрі не мали права на прописку в рідних селах чи містах, тобто там, звідки їх виселили чи засудили.

У Долинському районі за переписом населення 1979 р. проживало 2249 росіян і 175 білорусів (див. Статистичний збірник. Ів.-Франківськ, 1994), тоді як в дорадянські часи представників цих національностей у Долинськім повіті не фіксовано.

За переписом населення 1989 року у Ів.-Франківській області проживало 5705 росіян, 2611 білорусів, 540 молдован, 159 азербайджанців, 193 вірмени… Повільно, але безперервно йшов процес переплавлення інородців в “єдіний советскій народ”, якими були й українці, котрих свого часу Сталін хотів виселити з України навзагал, але не вистачало вагонів.

Тому вивчення впливів прибульців на всі сфери життя місцевого населення чекає свого часу і є неторканим у плані історичному. Маємо на увазі не тільки німецьку діаспору, поляків, євреїв, лемків, росіян, але й тих, які поселилися в місті з інших населених пунктів, країв. Адже місто в своєму кількісному складі розрослося саме завдяки припливу населення ззовні уже “за других совітів”, а не внутрішнього зростання. Якщо брати до уваги те, що німці, євреї, поляки майже всі так чи інакше у сорокових роках покинули місто, а це буде приблизно сім тис. осіб, то залишилося тут коло трьох тисяч осіб автохтонів. Отже, стрімке зростання населення міста відбувалося в післявоєнний період за рахунок нових поселенців з поза його меж (на 1997 р. у Долині проживало 24 тисячі населення).

З цих демографічних картинок можна зробити висновок: менталітет сучасного міста в стані формування, оскільки перевага в ньому людей з різних населених пунктів, то воно повинно перетопити привнесені сюди звичаї та обряди, різні уламки етики, культури цих носіїв у щось загальне, що буде формувати нові пагони свідомості і культури міста як окремого людського ареалу. А на це потрібен час!

Чекає свого часу і дослідження перманентного переселення наших краян в чужі краї, держави та на континенти, яке не припинялось століттями. Наприклад, тільки за 1880-1910 рр. з Галичини емігрувало приблизно 212 тис. українців, із Долинського повіту – 13320 чол. працездатного населення. (І. Франко. Твори в 20-ти томах. К.,1956, т. 19, ст. 148). За більшовиків чимало людей виїхало на східну Україну, в Росію, Казахстан, інші республіки СРСР. Відтак – увязнення, депортація сімей “ворогів народу”, “буржуазних націоналістів” в Сибір у роки становлення на Прикарпатті більшовицької влади.

Протягом 1939 -1955 рр. із західних областей України було депортовано 2,2 млн. осіб, що складало 20,5 проц. усього населення. На Долинщині було репресовано майже півтора тисячі осіб (Див. “Реабілітовані історією \ Ів.-Франківська обл.”, т. 3, стор. 592. – І.-Франківськ, 2002”).

Процеси міграції продовжувались пізніше, не припинились і сьогодні. Отож бо: нашого цвіту по всьому світу. Як і де той цвіт плодоносить – ми не повинні забувати!

Джерела і основна література:

  1. Антонович Омелян. Спогади. — Київ-Вашингтон, 1999.
  2. Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження (монографія). — Київ: Наукова думка, 1983.
  3. Бойківщина. Монографічний Збірник Матеріялів про Бойківщину з Географії, Історії, Етнографії і Побуту. — Філадельфія – Нью-Йорк, 1980.
  4. Бойківщина: минуле та сучасне. Збірник науково-теоретичних статей. — Долина, 2007.
  5. Пещак М. М. Грамоти ХІV ст. \ Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники – покажчики. — Київ: Наукова думка, 1974.
  6. Енцикльопедйя до крайознавства Галіциї. — Львів, 1874. — Т. 1.
  7. Жерела до історії України-Руси — Т. 1-2. Люстрації королівщини в землях Галицькій і Перемиській з р. 1568 -66. – 1895-1897.
  8. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. — Київ, 1971.
  9. Кляшторна Н. Акція-51 \ останні свідки. — Вінниця, 2006.
  10. Копчак С. І. Населення українського Прикарпаття \ докапіталістичинй період. — Львів, 1974.
  11. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1.1.1939 р. Національна статистика Галичини. — Вісбаден, 1983.
  12. Кубійович В. Географія українських і суміжних земель. Загальна географія. — Львів, 1938. — Т. 1.
  13. Петрів Р.В. Генезис капіталізму у містах Східної Галичини в кінці 18 – першій половині 19 ст. — Ів.-Франківськ, 1993.
  14. Скворій Роман. На перехресті вічності. — Болехів, 2007.
  15. Скворій Роман. На болехівських видноколах. Матеріали до путівника по старожитностях. — Стрий, 1991.
  16. Статистичний збірник. — Ів.-Франківськ, 1994.
  17. Нeimat Galizien im Bild. Regiert von Josef Lanz und Rudolf Unterschutz. — Heausgegen vom Hilfkomitee der Galiziendeutschen Stuttgart-Bad Cannstatt, 1983.
  18. Zbigniew Fras. Galicja. — Wroclaw, 1999.
  19. Кostowiecka Janina. Z przeszlosci Doliny — Lwow, 1936.
  20. Piestrak F. Szkic monograficzny salin Dolinkich. — Lwow, 1907.
  21. Stemler Franciszek. Ludzie Doliny — Warszawa, 1991.