Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів

Бойківщина

 Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів

Бойківщина

Головна » Статті » З історії Долини Випуск 1 » Скарби сивого потоку

Скарби сивого потоку

Михайло Борис,

член Національної спілки журналістів України,

лауреат премії ім. Івана Вагилевича

Наші давні предки не мали письма і не змогли передати нам історичні відомості про заснування поселень на Прикарпатті і важливі віхи їхнього життя. Але на землі залишилися сліди діяльності людини: древні стійбища, печери, будівлі, поховання тощо. Багато відкрить зробили вчені-археологи, розкопуючи кургани й місця проживання людей. Так, досліджуючи в 30 роках двадцятого століття пам’ятки ранньослов’янського часу, видатний археолог Ярослав Пастернак вивчав культуру Карпатських курганів. А такі кургани знаходяться також на межі Долинського і Рожнятівського районів у лісі між селами Нижній Струтин і Одиницею. Тут Пастернак розкопав кілька тілопальних могил, які підтвердили гіпотезу, що носії цієї культури заселяли передгір’я Карпат і входили до найдавнішої слов’янської людності, яка заселяла обширну територію Центральної Європи між Віслою, Дніпром і Карпатами. Відомо також, що такі поховання були ще до нової ери. Адже в останніх століттях перед народженням Христа на Україні зародилася нова традиція – ховати покійників у ями без могильних насипів-курганів, на так званих полях поховань (кладовищах).

У низинних теренах наші прапредки займалися землеробством, а в горах – випасом свійських тварин. Саме ці пастухи, що випасали отару овець українського князя Андрійовича з Ілемні, були засновниками нового підкарпатського поселення, яке назвали Долина. Про це свідчить легенда, яка переходила з уст в уста і була записана ченцем о. Теоклістом з монастиря отців Василіан, який знаходився у ХІІ столітті на горі Знесіння, що височить на схід від сьогоднішнього старого міста. Церква і монастир, мабуть були зруйновані монголами, або іншими завойовниками. Існує легенда, що вона провалилася разом з людьми під час Богослужіння. Свідченням того, що на горі Знесіння був монастир, нині є дубовий хрест, який весь час оновлюють. А ще, вже в наш час, художник Руслан Романишин, батьківська оселя якого знаходиться на горі Знесіння, взявся за будівництво каплиці на місці колишнього монастиря. Отже, легенда має своє коріння в глиб віків і записана не тільки отцем Теоклістом, а й інженером Феліксом П’єстраком, який досліджував історію солеваріння в Долині і мав можливість ознайомитися із копією літопису монастиря, яка знаходилася в пам’ятній книзі долинських солеварень. Інших легенд і версій щодо заснування міста Долини в наш час не маємо. Скористаємося із книги Ф. П’єстрака “Шкіц монографічний салін долинських”, яка видана у Львові в 1907 році. Вона написана польською мовою і вдалося знайти її у Львівському центральному Державному архіві й перекласти на українську мову. Отже в перекладі легенда про заснування Долини і солеваріння звучить так:

“Монастир мав би знаходитись на горі Знесіння, яка розположена на схід від нинішньої солеварні, на горі, що тепер безліса, розташованій на висоті 458 метрів над рівнем моря, звідки відкривається прекрасний вид на сьогоднішнє місто і на пасмо гір, що оточує Долину.

Від цього монастиря тепер навіть сліду не залишилося, а тільки дерев’яний хрест, який височить на вершині, може засвідчити, що колись на цій горі знаходилася присвячена Богові святиня.

Оскільки виникнення міста, як і розробки соляних родовищ, тісно пов’язані з тією горою, шану віддаємо їй ще й тому, що солеварні виросли біля її підніжжя. Маємо нині відомості про перші кроки солевиварювання в Долині.

Теодор Білецький, вчитель, а пізніше писар Долинської гміни, переклав на німецьку мову документ монастиря Отців Василіан, датований 1112 роком і який стосується відкриття соляних джерел і виникнення міста. Копія цього перекладу знаходиться у Пам’ятній книзі долинських солеварів.

Оригіналу, написаного, мабуть, українською мовою, ми не відшукали, незважаючи на всі наші зусилля, ні в міському архіві ( він мав би бути власністю міста Долини), ні в архівах церкви і місцевого костелу, тому нам важко твердити про його автентичність. Проте можливість існування такого документу не виключена, оскільки легенда про виникнення міста і відкриття соляних джерел одержала в Долині, та би мовити, право громадянства. Крім того, колишні працівники долинських солеварень часто у своїх спогадах говорили про неї.

Тому, залишаючи з’ясування цієї справи майбутньому, а пошуки оригіналу згаданого документу – більш щасливим дослідникам, розпочинаємо свій нарис подачею змісту вже згаданого перекладу.

О. Теокліст дуже охоче і часто слухав легенди і оповідання старця Афтанасія Горби, який, незважаючи на свої 113 років, щоденно приходив на гору Знесіння, сідав біля монастиря і розповідав про далеке минуле. Пам’ять старець мав досконалу, а тому розповідав і те, що чув від батька й діда, 127 – літнього старця, який сягав пам’ятю глибоко в минуле й мав бути свідком відкриття соленосної Долини.

Дід Івор дуже любив онука ще й тому, що втратив сина, батька Афтаназія, якого було підступно вбито. Внук був дуже подібний на свого батька. Отож дід Івор розповідав своєму онукові Афтанасію, 24 літньому юнакові, що в селі Ілемні жив князь Андрійович, який був найбагатший в усій околиці, адже лісові масиви поміж Дністром, Свічею, Чечвою і пасмом гір в Сенечові й Вишкові належали саме йому. Південне пасмо гір в Сенечові було кордоном його маєтностей і володінь сусіднього князя Ратілла, з яким підтримував добрі сусідські стосунки.

На цій території й випасав князь свої стада. Переганяючи їх з місця на місце, дійшов одного разу до липових лісів. У той час від стада відлучилося кілька тварин і помчали на північ, за ними кинулася вся отара, стримати їх не було жодної можливості. Князь разом з своїми пастухами подався по слідах овець і дійшов до соляних джерел у нинішній Долині. Береги цих джерел були білі, наче вкриті памороззю. Здивований князь спробував цього снігу і, розпізнавши у ньому сіль, вирішив стати тут табором. Пастухи спочатку збирали сіль на берегах, але незабаром переконалися, що з води, яку черпали з сивого потоку (нині річка Сівка), якщо її перекип’ятити, осідає на стінках котлів сіль. Вони зливали сировицю в посудини, виготовлені з березової кори і випаровували на сонці. Отримавши таким способом чимало солі, повернулись до Ілемні, де їх дуже радісно прийняли, дякуючи за відкриття соленосного місця. З цього ж приводу довший час горіли вогнища на вершинах гір – як подяка богам за знайдену сіль.

Цією радісною звісткою князь Андрійович поділився незабаром з своїм сусідом Ратіллою і подарував йому п’ять топок солі на знак своєї приязні. Через деякий час обидва князі зібралися в дорогу, прихопивши з собою чимало коней і багато котлів для варіння соленої води, вирушили в соляну долину. Ця подорож однак не була щасливою, оскільки довго блукали лісами і хащами, а соляних джерел не могли відшукати. Вимучені й розчаровані, повернулися додому, переваливши по дорозі через високу і важку для подолання гору Яйко.

Князь Андрійович ще кілька разів пробував відшукати соленосну долину, однак даремно. Не допомагали навіть принесені Богу багаті пожертви. Тому після наради з старшими і досвідченими мужами, вирішив удатися до божка Перуна в Бубнище і подарунками прихилити його до себе. Він свято вірив у те, що цей Бог вислухає його прохання і вкаже йому дорогу до благословенної долини.

Проте, перше ніж виконати задумане, звернувся до князя Ратілла і разом з ним вирішив пожертвувати Перунові тих п’ять попередньо подарованих, але досі не спожитих топок солі, а також сорок найкращих овець.

Вирішивши це, обидва прибули в Бубнище, пожертвували Перунові дари і почули з уст каплана таку відповідь божка:

“Ті самі очі й ті самі ноги, які завели князя Андрійовича до соленосної долини, заведуть його туди ж і вдруге: долина ж соленосна стане славною на схід, захід, північ і південь. Хто раз лише побачив п’ять топок, побачить незабаром долину і сиву воду.” Отримавши таку відповідь, князі повернулися додому, плекаючи надію повторно відшукати цю долину.

Настала осінь, опало з дерев листя. Отари князя Андрійовича пастухи зігнали з гори Аршиці в Ілемню, на гірських вершинах уже падав сніг. Пастухи забрали з собою весь запас сиру, бринзи і погнали отари на рівнину. Але тільки-но досягли гори Конт, як той самий старий баран завернув отару до лісу на північ. Князь подався слідом за отарою і відшукав її у тій самій соленосній долині. Тут же, в околиці “сивої води”, князь розбив намети і наказав одразу виварювати сіль. Південні ж дороги позначив відповідними знаками. А на горі Знесіння побудував вежу і помістив на ній барана, сплетеного з ялинових гілок, який ніс на спині п’ять великих дерев’яних кльоцків, тобто п’ять соляних топок.

Пізніше князь наказав прорубати дорогу до Ілемні, після чого оселився разом з князем Ратіллою в соленосній долині. Князь Андрійович – над Сівкою, а князь Ратілла – в сусідньому селі Рахині.

Докладно аналізуючи цю легенду, яку можна вважати правдоподібною, рік 979 можна вважати роком відкриття соляних джерел у Долині, беручи до уваги дату написання цієї легенди Теоклістом, тобто 1112 рік, вік Афтанасія Горби – 113, і взявши до уваги, що батько Горби несподівано вбитий, мав близько 20 років, коли народився його син Афтанасій (1112-(113+20) =979).

З давньої вежі, а потім з кляштору отців Василіан, нині не залишилося й сліду. Однак в гербі міста Долини зображено п’ять соляних топок, можливо, пов’язаних з легендою”.

Отже, можна вважати цю легенду правдоподібною. Найперше, з історії нашого краю маємо відомості, що віддавна на гірських полонинах наші пращури випасали отари овець, які належали українським князям. Підтверджується в цій легенді й версія, висунута Іваном Франком, що поблизу села Бубнище за князівських часів у скелях знаходився печерний монастир – ймовірно язичницька святиня. Не випадково на горі Знесіння в пам’ять про колишній монастир жителі Долини впродовж століть зберігали й оновлювали хрест. Не випадково також на гербі міста є п’ять топок солі, що тісно пов’язано із легендою про заснування Долини. Сумнівне є лише те, що вік Афтанасія Горби, коли він розповідав Теоклісту легенду про заснування Долини, становив 113 років. Невже тисячу років тому серед людей були такі довгожителі та ще й з такою доброю пам’яттю?.

…Перші відомості про солеваріння в Долині, яке ймовірно існувало віддавна – з часів заснування міста, знаходимо в акті продажу озера в Ходорові якомусь Матвеєву, жителеві Львова, за 186 марок 13 липня 1474 року. Згадка про солеваріння в Долині є в документі, яким в 1525 році король Зигмунт І, поновлюючи місту Магдебурзьке право, установив ярмарки і дозволив міщанам виробляти сіль в таких кількостях і якості, як в Коломиї і продавати її жителям тих земель, які віддавна її споживали, без шкоди для коломийської ропи, ((М. Бєлінський ”Старовинна Польща”, Варшава, 1884 р. т.2, стор. 616).

У своїй монографії Ф. П’єстрак відзначає, що з привілеїв короля Зигмунта І (1537 рік) тодішні соляні родовища становили королівську власність, але королі також дозволяли виварювати сіль й приватним особам.

З книги “Гірнича справа у Польщі” Лабенецького довідуємося, що король Зигмунд Август дозволив відкрити соляну шахту Адамові Сенечівському в селі Сенечів у 1558 році, а також Катерині з Комарова, дружині Станіслава Орлика руського солевара, у селі Долині під Львовом у 1560 році. Однак сам П’єтрак сумнівався, чи дозвіл цей стосується Долини, яка в той час була вже містом, чи якоїсь іншої місцевості. Адже сіль в той час варили в передмісті Долини – Новичці.

Розвитку польської гірничої справи посприяло право власності на руду й сіль тому, хто володіє грунтом, якого видав король Стефан Баторий в день коронації 30 травня 1576 року. Завдяки появі цього права в Долині і на її околицях появилося чимало шахт, з яких черпали соляну ропу.

Велике історичне значення для Долини мали й інші королівські привілеї. Зокрема привілей Владислава ІУ від 1638 року. Ось що про це пише Ф. П’єстрак у своїй монографії:

“Привілей короля Владислава ІV, який займає п’ять аркушів, заслуговує на те, щоб над ним попрацювати і оголосити його. Є він прикладом розвитку міста і соляних родовищ, оскільки містить в собі крім привілеїв попередніх королів (Казиміра Ягелончика з 1462 року, Зигмунта І з 1525, Зигмунта Августа з 1557 й Зигмунта ІІІ з 1563,1595 й 1597 років) ще чимало інших цікавих фактів, пов’язаних з містом і соляними родовищами.

Ця праця не дозволяє вмістити тут всі документи. Тому обмежимося лише окремими пунктами.

З одного з них довідуємося, що, як і міщани, так і жителі волості могли користуватися розсолом з королівської шахти і що платили за відро один гріш, а також зобов’язані були доставляти ліс для ремонту шахти. Праця у святкові дні була суворо заборонена, порушення цього каралося штрафом. Половина цих штрафів йшла на ремонт замку і на ремонт міських валів.

Привілей короля Яна ІІІ з 1682 року не є для нас вельми цікавим, оскільки підтверджує вже відомий нам привілей гнати горілку і привілей короля Владислава ІV.

Велику послугу зробив нам міністр і губернатор Галіції Перген, в записах якого, датованих 1773 роком, знаходимо багато даних, які стосуються соляних родовищ, що знаходяться в округах: перемиському, жидачівському і на Покутті. Тут також проливається у значній мірі світло на їх історичне минуле. Нині ми згадуємо лише про те, що стосується соляних родовищ, розташованих поблизу Долини, які належать до Жидачівського округу, тобто про родовища в Струтині, Рахині, Новичці, Одиниці і в самій Долині.

Власником соляного родовища в Струтині, селі, що знаходиться на відстані 7 км. від Долини, був шляхтич Струтинський. Натуральну солянку він черпав з шахти глибиною 33 метри. Річний відобуток солі становив 400 бочок (одна бочка – 144 фунти = 70 кг.) Австрійський уряд закрив це родовище в 1778 році, шахта була частково засипана, а потім штольнею була з’єднана з рікою Чечвою, щоб ропа стікала до річки. Цю шахту в Струтині досліджував у 1866 році А. Махович, тодішній начальник долинських солеварень. Він визначив, що рівень ропи в шахті становить 24 метри.

Солеварня в Рахині, селі, розташованому на схід від Долини, названа також солеварнею “Слобода-Рахинь”, була власністю Дзедушицького, мала 2 панви і 3 черунки.. Річна продукція солі становила……, її вивозили до Львова і на Поділля. Ліквідували цю солеварню 28 вересня 1782 року. При тому складено акт ліквідації латинською мовою. Цей акт знаходився у збірках документів керівництва Долинської солеварні.

У присілку Новичці, нинішньому передмісті Долини, теж були соляні заклади, які часто називали “Новиця-Долина”. Тут були дві шахти, з яких одна була задіяна, а одна засипана. Солянка була 25-процентна, тобто повністю насичена.

Але, у зв’язку з тим, що з часу закриття тих соляних родовищ (1791 р.) минуло вже 115 років, ми не можемо тепер з певністю сказати, де диміли тодішні солеварні, і що найважливіше, невідомо де знаходилися колишні соляні шахти.

Колишній начальник долинських солеварень А. Махович у 1892 році завдав собі чимало роботи, вирішивши відшукати місце колишньої солеварні, а насамперед – колишні шахти, закриті і засипані в 1791 році. Пошуки Махович розпочав з докладного вивчення території при допомозі металевих стержнів. Розпитував також старших міщан: Карла Вегрлеге, Яна Регнера, Онуфрія Данчина. Але пошуки були безуспішними. Про це ми згадуємо для того, щоб спростувати думку, ніби новицькі шахти були відшукані. А також звернути увагу на значну продуктивність того соляного родовища, що колись у майбутньому може комусь придатися.

У найближчому сусідстві до Долинської солеварні знаходиться Одиницька соляна шахта. Тут теж колись була виварювальня солі, що була королівською власністю і належала останнім часом старості Жевуському. Ця солеварня давала щорічно 2080 бочок солі. Ціна одної бочки тоді становила два польських злотих. Сіль, добуту на цій солеварні, продавали у Львові і Бердичеві.

У згаданому перед тим описі Хацквета з 1788 по 1795 роки не знаходимо жодної згадки про одиницькі соляні родовища. З цього робимо висновок, що вони були закриті десь між 1773-1788 роками. Очевидно, це припадає на 1782 рік, коли було закрито сусідню солеварню в Рахині.

Згідно актів одиницька шахта була глибиною 42 метри, насиченість солянки становила 15%, її рівень сягав вхідного кінця шахти (вхідний кінець-перше кільце, укладене на поверхні). Для того, щоб запобігти крадіжкам солянки, поряд з шахтою в 1836 році пробурено свердловину, з якої добуто звичайну воду. Цю воду було пущено до шахти, щоб розріднити соляну ропу і зробити її непридатною для вживання”.

Але найбільшим тоді було Долинське соляне родовище, яке мало 42 казани і належало до королівських маєтностей. Серед власників були: староста Ржевуцький (посідав 4 казани), орендатор Чехович (посідав 3 черуни), духовенство ( 4 черуни), жиди (22 черуни), шляхта (9 черунів). Шляхта і жиди виварювали сіль в разі необхідності. Вони платили за ропу по 8 польських злотих за один казан, який давав щотижня 2500 малих, або 250 великих топок. За 100 великих топок оплачувано два польські злоті. Вивозили сіль на продаж у Константинів, Бердичів, Псков.

Ф. П’єстрак пише, що колись у Польщі сіль виробляли різної ваги і форми: запіканки, набиванки, скарбонки, стовпи (кільце солі товщиною один палець і у два пальці довжиною, за 100 стовпів платили один гріш), сотки, соляні купи і бочки. Запіканку виробляли так: виварену сіль засипали у спеціальні форми (бочки, солівки), надавали їй вгорі форми півкола, після чого сушили біля вогню. Вага запіканки, яка продавалася без форми, становила 70 віденських фунтів. Так же виготовляли й набиванки, але вага їх коливалася від 30 до 70 віденських фунтів. Скарбонки важили 140-145 фунтів. Таку сіль засипали в бочки і в них її сушили. Соткою називали 100 великих топок, які мали 140-145 фунтів.

У своїй монографії Ф. П’єстрак зауважує, що в другій половині ХІХ століття виварювали сіль за примітивною технологією. Солянку черпали із шахт за допомогою коловороту, наливали в бочки, підвозили до казанів, під якими розпалювали вогнище. Вода випаровувалася, а сіль виймали з казанів і досушували біля вогню.

Починаючи з 1700 року в магістраті велися книги історії міста Долини. Але, як пише Ф. П’єстрак, хоч бургомістр С. Козловський їх представив, та сповна скористатись цими записами не було можливості, бо книги були знищені, а записи неконкретні – переважно малозначні скарги міщан і вироки радного суду. Тому гучний титул “книги історії” вони не заслужили. Більше інформації про солеваріння в Долині Ф. П’єстрак зміг почерпнути з періоду, коли Галичина потрапила під панування Австро-Угорщини. В той час з’явилися праці наукові Недзьвецкого, докторів Дуніковського і Зубера, які стосувалися геології Долини. Австрійський уряд розділив соляні родовища в Галіції на три інтендатури з резиденціями в Самборі, Делятині і Коломиї. Долинське родовище було включене до Самбірської інтернатури. В самій Долині було створено дирекцію, яка управляла виварюванням солі в Долині, Новичці, Слободі-Рахинській, Рожнятові, Струтині, Великій Тур’ї, Болехові, Тисові, Лисовичах. Але через деякий час більшість цих родовищ була закрита, як малопродуктивні. В дії залишилися солеварні в Долині і Болехові.

До найдавніших актів цього періоду належить акт від 28 вересня 1782 року про закриття солеварні в Слободі-Рахинській.

У той час були укладені контракти з російським капітаном Яном Каупом, якому дозволено отримувати з Долинської солеварні 6000 бочок солі, а також із Йосифом Соломоном – євреєм з Бучача, львівським купцем Степановичем тощо.

Зосередивши виварювання солі на Долинській солеварні, дирекція навела в ній дисципліну й порядок. Встановилися відповідні відносини дирекції до робітників і ставлення останніх до праці.

На початку ХІХ століття Долинська солеварня вже була на той час великим підприємством, де працювало 82 робітники. В тому числі: 4 гайдуки, 2 сторожі, 3 сушарники, 2 водних, 3 ковалі, 2 муляри, 1 тесляр, 47 виварювальників, 10 помічників, 8 бондарів.

Із переказів старожилів довідуємося, що був в Долині водогін, по якому вода текла від міського озера аж до саліни. Згадує про нього в своїй монографії Ф. П’єстрак. Зокрема, він пише, що цей водогін мав великі недоліки і був яблуком роздору між містом і саліною. Прокладений цей водопровід був із смерекових стовбурів, в яких свердлами провертіли невеликий отвір. Отже, пропускна можливість цього водопроводу була невелика: води не вистачало для потреб жителів міста і саліни. Спір виникав і тоді, коли треба було ремонтувати водопровід. А ще жителі міста скаржилися на людину (рурника), яка наглядала за ним. Вершина цього роздору припала на 1812 рік. В одній із скарг жителів міста записано: ”Оскільки води нам постійно бракує з минулого року, а міський рурник більше пива і горілки випив, ніж ми води отримали. Через те ми змушені звернутися з проханням в губернію про призначення комісії, а також про призначення іншого бургомістра”. У цьому ж році було видане розпорядження, щоби керівники саліни дбали про впровадження поліпшень і про шахту соляної ропи, яку треба періодично чистити від намулу, що осідає в шахті і затрудняє доплив солянки і природне лугування солі.

У 1828 році на Долинській саліні припинили виріб бочкової солі, а в 1832 році дано дозвіл на пробне буріння в Долині й Болехові, яке проводилося з метою отримання свіжих джерел солянки і доставляння її трубами, в разі потреби, до найближчої шахти у випадку, коли вона втратить продуктивність. Буріння було припинене на глибині 40,7 метра після отримання припливу сировиці. Згадану свердловину було пробурено на віддалі 92,2 м від шахти св. Барбари. Приплив солянки був такий же, як у шахті св. Барбари, і тому відмовилися від прокладання трубопроводу від нової свердловини до Барбари. У той же час було пробурено свердловину на Одиниці до глибини 31,13 м, з якої сподівалися отримати прісну воду для розчинення солянки, але такої води в ній не було.

У 1845 році на Долинській солеварні були ліквідовані черуни й були наміри згорнути солеваріння, і тільки в 1849 році солеварня знову запрацювала. Намір згортання солеварень постав у зв’язку з їх консервацією в 1847 році в Галичині і на Буковині. На щастя солеварні в Дрогобичі і Долині пережили ці грізні часи і ще довго служили людям, а в Дрогобичі працює й понині.

У 1868 році Долинська солеварня дістала запевнення, що залишається в числі діючих і відразу тут взялися до будівництва нової виварювальні на дві панви з сушарнями і випалювальнями. Сушарні мали чотири переділки і могли помістити 7160 1,4-фунтових топок. Нові панви запустили 7 листопада 1869 року і до кінця року на них виготовили 1310 віденських центнерів солі. Додавши до цього 58160 центнерів солі, виробленої в старих виварювальних, які також використовувалися, отримано в 1869 році 59470 центнерів продукції. Тоді ж керівник солеварні М.Колбі взявся скрупульозно до геологічного дослідження долинської околиці і розробив також геологічну карту околиць Великої Тур’ї, Моршина і Довгого. Він мав наміри дослідити долинську околицю з допомогою глибокого буріння й пробурити принаймні одну свердловину глибиною 300 метрів посередині соленосної смуги. Вже тоді було відомо, що між селами Тростянець і Велика Тур’я соленосні поклади залягають неглибоко, відразу під родючим шаром грунту і було важливо дізнатися про розміри соленосних пластів у глибину. З книги Ф. П’єстрака не відомо, чи така глибока свердловина була пробурена. Мабуть, зробити це завадила велика пожежа на саліні, після якої залишилися згарища й руїни. За сприяння австрійського уряду спалену саліну швидко відбудували. У той час у Відні відкривалася світова промислова виставка, на якій мали бути представлені й галицькі солеварні. А Долинська солеварня була, мабуть, одна з кращих.

День у день солеварня працювала ритмічно: парова помпа подавала солянку до збірників. Звідки її наливали в металеві панви, вогневик вкидав у топки поліна. Як тільки солянка закипіла і сіль кристалізувалася, її вигортали, засипали у форми, ущільнювали киями, висушували і вивозили на продаж. Так тривало з року в рік. Але були моменти, коли робота припинялася для профілактичного ремонту, або в грізні для солеварні години. Таке сталося 18-19 серпня 1882 року, коли солевари покинули свої робочі місця, рятуючи солеварню від згубних хвиль Сівки й Млинівки, які з невеличних потічків перетворилися в грізні ріки. Вода забрала мости й огорожі саліни, увесь запас дров для топок, наробила великих спустошень на території.

Наступного року 19 червня обидва потоки знову показали свій грізний норов, але шкоди заподіяно значно менше – залили тільки городи й луки поблизу солеварні.

26 листопада 1886 року Долинська солеварня поповнилася ще одною резервною виварювальнею. До ладу стала панва з поверхнею 61,75 м кв. й вміщала 20 кубометрів солянки, три чотириділові сушарні системи Клеєберга ємністю 17,5 кубометра, панва попереднього нагріву і чотири нагрівачі. Це дозволяло проводити обов’язкові ремонти інших панв без зменшення виробництва солі. 24 червня 1885 року, згідно із наміченими технічними заходами, розпочато поглиблення нової шахти, яка знаходилася на віддалі 37 метрів від шахти св. Барбари. Але при досягнені глибини 38,6 метра у зв’язку із допливом солянки було призупинене дальше поглиблення шахти, оскільки виникли побоювання раптового її заливу солянкою, що могло загрожувати життю працюючих в ній гірників. Тому дальше дослідження вирішили проводити за допомогою глибокого буріння під керівництвом інженера Юрського.

В кінці 1886 року Долину спіткало велике стихійне лихо. 19 грудня у місті виникла пожежа, яка, підтримана вітром, поширювалася з неймовірною швидкістю. Згоріло 320 будинків і понад дві тисячі мешканців залишилися без даху над головою. Загрожувала пожежа й солеварні і тільки завдяки зусиллям робітників і службовців її вдалося локалізувати. У пам’ятній книзі солеварні пізніше було зазначено, що на гасінні пожежі відзначалися тодішній керівник заводу А. Махович і металург Є. Мах.

Глибоке буріння, про яке йшлося вище, завершилося у 1888 році і було досягнуто стометрової глибини, засвідчило про великі запаси солі. Цікавий і той факт, що в 1889 році Міністерство рільництва розробило проект щодо будівництва залізниці від станції Рахиня до Струтина, Спаса й Долини, а також на заміну дерев’яних труб водогону на металеві від міського озера до саліни. Запрошено було також професора Недзєвеського для вивчення геологічних умов Долини. На жаль, залізницю так і не збудували, бо забракло коштів. Не було також відповідних капіталовкладень для раціональної експлуатації Струтинських торфовищ, звідки також намічалося вивозити торф залізницею.

У 1894 році Долинська солеварня взяла участь у Крайовій виставці. Впроваджено було також нову чотирикласну систему оплати робітникам. Здавалося, що й надалі підприємство працюватиме ритмічно, але 26 листопада 1898 року на солеварні виникла велика пожежа, яка повністю її знищила. Пожежа виникла о дев’ятій годині вечора в будинку коваля Лемберга і швидко охопила будинки по Струтинській вулиці, перекинувшись на будівлі саліни. Жертвою полум’я стали виварювальні будівлі, склади солі, надшахтна будівля шахти св. Барбари, столярня, кузня зі складом, житлові будинки, згоріли запаси дров. Словом, вся солеварня в лічені хвилини зникла з поверхні землі. Вдалося врятувати документи, касу закладу і помешкання керівника.

Важко нині сказати, чи була б знищена вогнем солеварня відбудована, якби солевари не поїхали до Відня з просьбою до цісаря Франца Йосифа. У книзі Ф. П’єстрака про цей факт чомусь нічого не згадано. Але про це розповідали старожили Долини. А ще в 1989 році в Польщі вийшла в світ книга Францішека Штемлера “Люди Долини”, в якій він пише : »…Рік 1899 був важким, люди ходили злі, пригнічені, часто голодні, …делегації солеварів оббивали пороги різних урядових установ про відбудову, але йшли нізчим. Писано скарги в раду повітову, до замісника у Львові, до міністерства Скарбу у Відень, але безрезультатно.

Влітку того ж року безробітні солевари зібрали гроші на дорогу, обрали делегацію і відправили до Відня. Продовж кількох днів очікування, люди збиралися на вокзалі до кожного потягу, який надходив зі Стрия. Нарешті висланці повернулися щасливі. Впродовж багатьох років згадували, як добралися до самого найсвітлішого пана. Франц Йосиф був дуже здивований, що не дозволяють відбудову салін, виявився ласкавішим від міністра Скарбу, дав згоду на відбудову і дотримав свого слова. Уже того року розпочалася відбудова саліни, але вже в цеглі і бетоні. Щоби бути прийнятим у цісаря, треба було записатися у його канцелярії. Кожен, без погляду на свій стан, національність, рід, справу, приймався цісарем, до надходження своєї черги. Виклад справи був короткий. Найчастіше цісар брав скаргу, кидав оком на неї і говорив: “Розгляну і зроблю, що зможу”, а потім складав листи на стіл. По розгляду подання цісар писав на ньому свої ініціали, що були дерективою. Велике F означало, що прохання має бути виконане обов’язково, мале f – що в мірі можливості повинно улагодитись і подання передавав даній особі. Подорож додому прохачів оплачувалася цісарем.”

Уже з книги Ф. П’єстрака довідуємося, що відбудову саліни було розпочато з капітального ремонту шахти св. Барбари. Справа ця виявилася не з легких, бо кріплення шахти було в багатьох місцях стиснене породою, скручене і зміщене. Тому треба було застосовувати різні засоби безпеки під час її ремонту. До того ж було вирішено збільшити переріз шахти з 4,7 до 6,25 м кв. Словом, належало перебудувати шахту наново. Ця робота велася під керівництвом заводового підприємця Й. Тхієлема з Чехії. Найважче було відбудовувати шахту на глибині від 30 до 37 метрів, де боки кріплення випирали із свого місця. Доводилося старе кріплення зміцнювати відповідними кутниками, поки було встановлено нові цілодеревні вінці. Треба було також відпомповувати доплив солянки. Починаючи від глибини в 50 метрів часто зустрічалися подвійні, потрійні цямрини, закладені здавен. На цій же глибині щораз частіше траплялися шматки кам’яної солі й соленіти. На глибині 55 метрів ремонтники знайшли шкіряний мішок, окутий залізом кіш і шматок дротяної линви. Всього під час дальшого закладання нових вінців кріплення й очищення шахти від намулу було знайдено десять шкіряних мішків і шматки конопляної линви. Поміж 62-63,5 метра було виявлено цілий склад різноманітних предметів: шкіряні мішки, роги сарни і баранів, файки, жидівські ярмурки. Мішками з шкір волів у давнину витягували наверх солянку. Линви обривалися і вони залишалися лежати на дні шахти. Випадково потрапляли в шахту файки і ярмурки, які під час праці випадали і тонули. А ось яким чином у шахті опинилися роги сарни і баранів, важко сказати. Ф. П’єстрак припускає, що ці речі могли кинути в шахту в давні часи в знак офіри богам за відкриття легендарним бараном соляних джерел.

5 травня 1900 року шахту св. Барбари було відремонтовано і досягнуто дна на глибині 66 метрів. Вартість ремонту становила 41036 крон. В тому числі 10382 крони за матеріали. Повним ходом йшло будівництво інших будівель саліни, яке велося під керівництвом досвідчених архітекторів та інженерів того часу. Старожили розповідали, що будівельні матеріали надходили залізницею з різних кінців Австро – Угорської імперії. З Відня, приміром, тамтешня фірма поставила готову столярку й інші дерев’яні конструкції. Будівництво справно фінансувалося, будівельники вчасно отримували платню. Словом, відчувалося, що відбудовується солеварня з волі самого імператора. Колишні солевари тимчасово стали будівельниками, в основному підсобниками до прибулих звідусіль кваліфікованих будівничих.

У своїй монографії Ф. П’єстрак відзначає, що всі нові будівлі зводилися із цегли й бетону на високому архітектурному рівні. Так, надшахтна будівля св. Барбари будувалася за проектом гірничого радника Ф. Володарчика і мала зали надшахтний і машинний, котельню, механічно-слюсарний цех, підручний склад матеріалів і дровітню. В шахті на глибині 24 метри було встановлено дві плунжерні всмоктувально-подаючі помпи потужністю 125 літрів за хвилину, яка за допомогою дерев’яних коромисл з кутовими водилами приводилася в рух встановленим у машинному залі паровим двигуном. Цей одноциліндровий двигун з діаметром циліндра 230 мм одночасно приводив в рух різні механічні пристрої й верстати в прилеглій слюсарні й компресор. Крім того була тут встановлена подаюча помпа з лежачим циліндром продуктивністю 80 літрів за хвилину, яка подавала технічну воду до виварювальні і лазні. Для роблення пари служили два опалювальні дровами котли діаметром 1.16 м і довжиною 1, 97 м., які мали 18 м кв. нагрівальної поверхні й забезпечували тиск пари у 8 атмосфер. Було збудовано також круглий 18-ти метровий димохід. Поряд з шахтою св. Барбари за проектом того ж Влодарчека було зведено лазню на десять кімнат. В них містилися: роздягальня, ванни, душові, парні та інгалятор. Для обігрівання цих приміщень служили кафельні пічки і частково металеві радіатори, в які подавалася пара від котла. Вода для котлів лазні й виварювальні надходила з головного водопроводу міста й саліни, якого також налагодили, замінивши деревяні труби на залізні. Нова виварювальня солі була збудована за проектом гірничого радника Пшетоцького, складалася з трьох окремих будівель, з’єднаних між собою комунікаційною галереєю, а також сполученою з будинками маніпуляцій- ними й складами. Біля кожної виварювальні були збудовані три 30-метрові димарі. З протилежного північного боку при кожній виварювальні були збудовані дровітні на паливо. Кожна з трьох нових панв мала 70,2 м кв. поверхні і була оснащена трьома пальниками і трьома сушарнями місткістю по 500 однокілограмових топок. Новинкою було й те, що замість чотириділових було запроваджено пятиділові сушарні.

Соляні склади були збудовані за проектом гірничого радника В. Пшетоцького і мали сім відділень, призначених для зберігання топкової солі й картону для упаковки. У виварювальнях і складах були укладені залізні рейки, оснащені на роз’їздах і перехрестях обертовими майданчиками.

Маніпуляційний будинок був збудований в західному крилі від виварювалень і складів і мав п’ять відділень комунікаційних із зовнішніми коридорами й п’ять відділень, які мали окремий вихід, і призначених для продажу солі. Відділення були з’єднані із складами і виварювальними. Тут була кімната інспекційна, приміщення й кухня для робітників, два підручні склади матеріалів. В середньому одноповерховому будинку, оснащеному вежею і годинником, знаходилася капличка. В західному боці складів була збудована відкрита шопа із металоконструкцій, в якій на вози вантажили сіль. Канцелярії саліни були збудовані за проектом Міарчинського і займали вісім відділень з підвальними приміщеннями й зручними світлими кабінетами. Недалеко від канцелярії були збудовані склади й цехи, зокрема, склад матеріалів, кузня з двома підручними складами й столярня. Останньою будівлею цієї групи споруд були три збірники солянки, які вміщали восьмиденний запас сировиці. Вони були збудовані із монолітного залізобетону з товщиною бетонних стінок 100 міліметрів і опиралися на бетонні колони. Ці збірники збереглися й дотепер. Крім того були споруджені допоміжні будівлі: депо протипожежних пристроїв, стайня для коней з чотирма стійлами, возовня, кімната для чергових і склад сіна. При головній в’їздній брамі і неподалік складів опалювальних матеріалів знаходилися вартівні. Упорядковано також територію саліни, відбудовано мости і містки через Сівку й Млинівку. Зокрема, через Сівку було прокладено один міст дерев’яний і один металевий довжиною 11 метрів і шириною 5.5 метра.

Прісна вода й надалі надходила по перебудованому в 1889 році водопроводі із джерел долинського озера і на саліні мала три виходи: перед шахтою святої Барбари, перед канцелярією закладу і у виварювальні. Перед шахтою св. Барбари була впорядкована відкрита криниця з переливним збірником, звідки надмір води подавався до окремих збірників, які були заглиблені в землі. Водогони по території саліни були з литих 50 міліметрових труб, а солянка від шахти до бетонних збірників помпувалася по 80-міліметрових муфтових трубах. Окремо слід сказати про огорожу: вздовж вулиці Калуської вона була зроблена із кованого заліза і простягалася на 395 метрів. Частина цієї огорожі збереглася до наших днів, а частину обрізали для прикраси огорожі збудованого у 80 роках ХХ століття будинку райкому компартії. Дерев’яну огорожу було збудовано вздовж вулиці Струтинської і межі саліни, а також між житловими будинками для службовців. Відсипано було також заїздні дороги шириною п’ять метрів, адже територія саліни знаходиться в найнижчій частині Долини і часто під час злив невеликі потічки виходять із свого русла і заливають територію. Це було враховано проектантами і будівельниками – всі будівлі, в тому числі й житлові, споруджено на високих фундаментах з тим розрахунком, щоби ніяка повінь їм не загрожувала. Навіть сьогодні, через сто років, салінарні будівлі вражають своїм архітектурним завершенням і якби їх поправити зовні, виглядали б як недавно збудовані.

Для довезення дров до виварювалень було збудовано кінну вузькоколійку.

Будівельні роботи виконували переважно крайові фірми, зокрема: Є. Меленевський з Кракова, фабрика вагонів із Санока, банк меліораційний зі Львова, фірма “Корозза і Схлеймер” із Станіславова. Збірники солянки і парову машину збудувала фірма “Піттель і Браусеветтер” з Відня і фабрика машин з Бланська. Обсяг будівельних робіт вартістю мільйон крон виконав будівничий Міарчевський.

1 листопада 1904 року під керівництвом референта салін старшого радника скарбу Юзефа Вайдовича відбулося відкриття відбудованої в Долині саліни. У західному боці виварювальні в урочистій обстановці було замуровано пам’ятний документ такого змісту:

“Щоб піклуюче око передбачливості, яке піклувалося доти робітниками, зайнятими при відбудові цього так важливого закладу, охороняло також і надалі функціонерів і робітників салінарних від усіляких нещасливих випадків, саму ж саліну від нових нещасть і бід і щоб рух тієї саліни, відповідаючи інтересам чинників, які стали ініціаторами і творцями цієї справи, вийшов на пожиток промислу, торгівлі і так бажаного добробуту нашого коханого, хоча убогого на жаль, різними бідами так часто відвідуваного краю, а також для добра Держави, того бажають повним і горячим серцем підписані, лозунгом гірничим – Щасти Боже!

Юзеф Вайдович, ц.к. радник скарбу і крайовий референт салінарний; Кароль Нігріж, ц.к. радник гірничий; Еміль Мах, ц.к. радник гірничий; Кароль Стольфа, ц.к. ст. карівник салін.”

На цьому Ф. П’єстрак завершує опис важливих подій долинської саліни за період впродовж понад 200 літ. Дальше в своїй монографії він висвітлює геологічні аспекти Долинського соляного родовища, що, мабуть, не зацікавлять читача.

Повніше історію солеваріння в Долині буде висвітлено в книзі “Скарби землі долинської”, яка незабаром вийде друком.