Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів

Бойківщина

 Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів

Бойківщина

Головна » Статті » З історії Долини Випуск 1 » Українське весілля по-долинськи (перша половина ХХ ст.)

Українське весілля по-долинськи (перша половина ХХ ст.)

Оксана Гап’як,
науковий співробітник
Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина»
Тетяни і Омеляна Антоновичів


Антон Зборик з дружиною Іванкою м. Долина, приблизно кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

Антон Зборик з дружиною Іванкою м. Долина, приблизно кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

Досліджуючи традиції, звичаї та обряди українського долин-ського весілля, я не ставила собі за мету в повній мірі визначити всі особливості долинського весілля, зробити аналіз, висновки чи порівняння – це перша спроба окреслити передумови та основні принципи організації весілля, знайти взаємозв’язок із весільними традиціями Долинщини, Бойківщини та України загалом.

Весільні традиції Долини тісно пов’язані з весіллям на Долинщині, Бойківщині, а також мають певні подібності з українським весіллям. Обряд створення нової сім’ї традиційно зберіг до наших днів (майже у незміненому вигляді) звичаї наших далеких предків і загалом однаковий для всієї України. Всюди нареченого і наречену супроводжували бояри, дружби, дружки, світилки. У різних весільних обрядах брали участь коровайниці, свашки, свати, старости тощо. Так само всюди був весільний коровай, весільний рушник, рушники для сватів, інші символи обряду. Український християнський шлюб завжди вважався нерозривним. У його основі лежать вірність і плодовитість. Подружжя має бути згідне взяти шлюб, так само як і їхні батьки, які будуть їх всіляко підтримувати і давати поради.

Певні відмінності у весільних звичаях, обрядах та піснях носять регіональний відтінок. Адже, як говорить народна українська мудрість: «Що не край, то свій звичай. Що не подвір’я, то своє повір’я».

Отже, можна стверджувати, що долинське весілля – невід’ємна частина українських весільних традицій, що їх доповнює, створюючи окрему тему для досліджень.

Якщо говорити про долинське весілля першої половини ХХ ст., то воно пройшло трьох- етапну еволюцію:

І етап – до 1919 р. (правління Австро-Угорщини);

ІІ етап – 1919-1939 рр. (правління Польщі);

ІІІ етап – 1939 р. і далі (правління радянської влади).

Кожен з цих етапів має свої певні особливості, адже кожна влада вносила щось своє в закони, традиції та культуру Долини і відігравала неабияку роль у формуванні весільних традицій українського населення міста. Так, саме українського, адже в Долині в дорадянські часи жили не лише українці, а й поляки, німці та жиди. Оскільки німецьке населення жило на окраїнах міста, створюючи свої колонії, і їх чисельність була незначна, у процентному відношенні кількість українців, поляків і жидів становила приблизно по 30% кожної національності, які також мали значний вплив на особливість, організацію та проведення весільних обрядів.

Вік та особливості одруження. Родинне право

За долинськими (бойківськими) народними звичаями, повний вік для шлюбу визначався як для дівчат, так і для хлопців – 21 рік. Цей принцип визначився і був узаконений ще в часи княжої доби та в часи панування Польщі і Австрії. За московсько-більшовицької імперії цей вік було понижено до 18 років. Таким він залишився і до сьогодення.

На долинських землях під владою Австрії та Польщі був чинний закон з помітною нерівноправністю жінок, тим самим унеможливлюючи розлучення між католицькими подружжями. При шлюбі неповнолітніх (до 21 року) обов’язково необхідна була згода батьків з обох сторін. При відсутності одного із батьків (напівсирота), або двох (сирота), для шлюбу неповнолітніх повинен був бути «Концес» – сирітська довідка, яка видавалася повітовим сирітським суддею для одруження віком до 21 року.

Якщо один з батьків не давав згоди на шлюб дітей у віці до 21 року, то таку справу міг вирішити лише сирітський суддя, а при наявності обидвох батьків з обох сторін, а один не давав на це згоди, то таку справу одруження міг вирішувати лише повітовий суд, котрий мусів детально розглянути суть справи і стати на захист неповнолітнього чи неповнолітньої.

Щоб одержати «Концес», неповнолітня особа, вступаюча в шлюб, повинна була піти чи поїхати до повітового сирітського судді. А він, в свою чергу, перш ніж видати «Концес», проводив опитування вступаючого в шлюб: чи шлюб є добровільним, чи люблять однин одного вступаючі в шлюб, що обіцяють дати у віно опікуни чи один із батьків, на коли призначається сватання (свальба) і на коли весілля. Вся ця розмова записувалась у протокол, неповнолітня особа в ньому розписувалась і тільки після цього їй могли видати «Концес».

У 1939 р., коли Долина (як і вся західна Україна) була приєднана до Росії, родинне законодавство цієї держави поширилось і на територію наших земель. Було введено виклик обох сторін до органів ЗАГС, прогресивну оплату від розлучень і відмітку в паспорті. Обов’язок аліментації непрацездатного, розлученого дружини (жінки або чоловіка) був часово обмежений до одного року. Для зміцнення родин і збільшення приросту населення, знищеного другою світовою війною, декрет від 8.07.1944 р. значно обмежив свободу розлучень. Були встановлені високі судівські оплати й оголошення в пресі про намір розлучитися. Нижчий суд намагався примирити сторони, а вищий – розглядав підставність причин розлучення і приймав рішення. До 1944 р. батько дитини, народженої в шлюбі й поза шлюбом, був зобов’язаний утримувати дитину і допускалися позови встановлення батьківства. Декрет від 8.07.1944р. заборонив такі позови й наклав на державу обов’язок утримувати дітей, народжених поза шлюбом. В 1947-1953 рр. шлюби між громадянами СРСР і чужинцями також були заборонені.

Дівчата і хлопці знайомилися переважно на вечорницях, танцях, толоках, храмових святах та інших масово-культурних заходах. Якщо одне одному були до вподоби, то дружили -”ходили”, парубок найчастіше брав у танець свою кохану. Коли він наважився женитися, то попереджав про це своїх батьків. Отримавши від них згоду, пропонував дівчині одружитися. Дівчина ж повідомляла про це своїх батьків, називаючи дату сватання або свальби.

Сватання (свальбá)

В Долині для слова «сватання» часто використовували синонім «свальбá» – старослов’янське слово, яке використовувалось не тільки на Бойківщині, але й в інших регіонах України. Сватання могло відбуватися як за згоди майбутніх наречених, так і без неї. Воно не пов’язувало пару остаточно. Вислів «без приданого немає шлюбу» походить від того, що для того, щоб вийти заміж, дівчина повинна була мати придане. Це майже унеможливлювало шлюби між бідними і багатими.

Коли молода пара вирішила побратися, вони домовлялися між собою про посилання на сватання сватачів (переважно двох старостів та батьків). Це були обов’язково чоловіки, добрі ґазди, котрі в місті користувалися неабияким авторитетом і знали добре місцеві народні звичаї та обряди.

На свальбу ішлося обов’язково в порзні дні (дні, у які не дотримуються посту) – у вівторок і четвер. В суботу не йшли, бо то був день жидівських кучок, а в неділю через те, що неділя Богом дана для того, щоб молитися і відпочивати від різних турбот.

На свальбу до дому молодої приходили переважно під вечір. Молодий залишався на вулиці, а всі решта заходили до хати. Там старший староста вів розповідь про те, що молодий парубок сподобав собі і полюбив файненьку доньку господарів (і називав її по імені) тай хоче з нею женитися, а ми просимо вашої згоди на їхній шлюб. Тоді розповідав про молодого (звичайно, тільки хвалив), його батьків, які обіцяють дати за сином відповідні маєтки, багатство. Далі до розмови приєднувався батько молодого, розказуючи, що саме і скільки дає синові.

Якщо наречена і її батьки були проти цього шлюбу, то намагалися не образити гостей. Говорили, що ніби донька приготували віна і т.д. і т.п. Дати гарбуза молодому (в буквальному розумінні) в Долині, так само, як і на всій Бойківщині, не було заведено. Батьки молодої старалися всіляко згладити гострі кути розмови і дати зрозуміти сватачам і парубкові, що їм уже пора іти з Богом.

Якщо наречена і її батьки були за весілля, то вони у свою чергу обіцяли дати за дочкою певну кількість поля, худоби, овець (якщо були) та ін. Також давали у віно верети, подушки, перини, полотно, рушники, одяг, взуття та ін. – дівочу власність, яку вона сама напряла, наткала, вишила і т.д. У віно, як правило, давали куфер (дуже цінну дерев’яну скриню із вирізьбленими візерунками), в якому тримали всю власність дівчини.

Ця скриня з усім її багатством залишалася власністю майбутньої дружини впродовж всього її життя.

Більшість батьків готувала придане дочці ще з її дитинства і щедро одаровували її на сватанні. Та якщо сім’я молодої була бідна, то батьки торгувалися, а інколи (якщо були ще дівчата на віддані) не хотіли давати віна. Бувало й таке, що сім’ї могли не зійтися на якісь дурниці, тоді батьки молодого йшли геть і мови про весілля вже бути не могло. Та все ж таки, при незгоді батьків, вирішальне слово могло бути як за молодим, так і за молодою, або спільне: «Нам вистачить того, що дають…».

Після домовленості батьки дівчини запрошували молодого до столу і гостили гостей, чим була хата багата. Горілку і вино повинні були мати із собою сватачі – це була турбота молодого і він ставив на стіл перший могорич в такій кількості, щоб задовольнити всіх гостей (як своїх, так і молодої і її батьків).

На сватання із сторони молодої чужого нікого не запрошували крім рідних: батьків, братів і сестер молодої та їхніх дідів і бабусь, а також хрещених батьків дівчини.

До столу подавала господиня разом із дочкою. Вони обидві готували закуску і вечерю. Звісно, якщо сватання було відоме заздалегідь, то до нього відповідно готувалися якнайкраще; а якщо воно виявилось несподіване – то до столу подавали те, що було у хаті.

Коли сватання закінчилось (всі питання були вирішені), гості розходились по домівках. Молодий виходив з хати останнім і молода виходила за ним аж на вулицю або до сіней, де продовжували розмову. На прощання парубок давав дівчині гроші (завдаток) на фартух і хустку. Також молодий повинен був купувати золоті або срібні весільні обручки.

Сватання мало і велике юридичне значення. Люди, що приходили на свальбу, були відповідальними свідками на випадок вирішення віна через суд. Те, що було обіцяне молодим, при підтвердженні учасників сватання, присуджувалось судом віддати.

Передшлюбний протокол. Зáповіди

Після сватання, за три-чотири тижні до весілля, у вівторок чи четвер після обіду, наречений і наречений зі своїми батьками і свідками ішли до ксьондза (священика) давати заяву на заповіди (оголошення священиком оповіді на Службі Божій про майбутніх наречених). Така заява складалася усно, але вівся протокол.

Після цієї заяви священик заповнював передшлюбний протокол, до якого викликалися наречені (спочатку молода), батьки та свідки. Розмова велася цілком окремо не тільки за дверима, але й за межами будинку. Всі інші, при заповненні проколу, знаходились на подвір’ї чи на веранді. Є документ (1926 р.), що підтверджує заповнення такого протоколу в Долині. Наречений давав відповіді на такі питання:

  • Як називаєшся, якої ти віри і якого обряду?
  • Як називаються твої родичі і якого є або були стану?
  • Коли і де ти родився?
  • Де тепер проживаєш, від котрого часу і під котрим числом?
  • Чи ти вільного стану, чи вдівець?
  • Який ти маєш уряд, заняття або спосіб заробітку?

(Якщо родичі нареченого живуть):

  • чи твої родичі дають дозвіл на одруження?

Якщо наречений був неповнолітній, то батько і свідки заповнювали наступне:

Я, (ім’я та прізвище батька), батько мого малолітнього сина (ім’я та прізвище нареченого) дозволяю в присутності нижче підписаних свідків на його одруження з (ім’я та прізвище нареченої). Батько малолітнього нареченого. Далі заповнювали свідки:

Свідчимо, що (ім’я та прізвище батька), батько малолітнього цього нареченого в нашій присутності дав дозвіл на його одруження. (Ім’я та прізвище свідків). Свідки.

(Якщо родичі нареченого не живуть):

  • чи маєш дозвіл женитися від опікуючої власті?
  • Чи маєш вільну і непримушену волю женитись зі своєю теперішньою нареченою?
  • Чи ти з нею заручений?
  • Чи не обіцяв ти якій другій, що з нею оженишся?
  • Чи не є ти з твоєю нареченою в спорідненню або в свояцтві і в якій степені?

(Якщо наречений є вдівцем):

  • чи твоя померла жінка (або котра з померлих жінок) не була в спорідненню з твоєю нареченою і в якій степені?

(Це питання дається якщо наречений є вдівцем, але лише тоді, коли відомо, а по крайній мірі є поголоски, знані відносини, що дають достатній доказ):

  • чи ще за життя померлої твоєї жінки не приобіцяв ти теперішній твоїй нареченій, що з нею оженишся, або чи не мав ти ще за життя твоєї померлої жінки з твоєю теперішньою нареченою тілесних зносин?
  • Чи можеш все те, що ти до протоколу зізнався, ствердити присягою?

До нареченої ставили такі ж запитання. Та якщо наречена була вагітна, або достовірна була про це чутка, добавляли наступне:

  • Чи не є ти вагітна і чи знає про це твій наречений?

В кінці протоколу записувались свідчення свідків, котрі відповідали на наступні запитання:

  • Як називаєтесь, якого ви стану і де проживаєте?
  • Чи знаєте точно тих наречених і їх взаємні відносини?
  • Чи можете підтвердити, що почуті вами заяви наречених є правдиві і віродостойні?
  • Чи не знана вам яка перепона до наміченого одруження тих наречених?
  • Чи можете ствердити присягою всі ваші зізнання?

В кінці записувалась «парохіа» (парафія) і дата. Ставились підписи священика, який вів протокол, нареченого і нареченої, свідків. Окремий протокол заповнювався з батьками наречених. При незгоді однієї з сторін, замовлення до заповідей не приймалося.

Після протоколу в першу неділю оголошувалася священиком у церкві (після проголошення казання) оповідь про те, що вступають у шлюб такий то молодий і така то молода. Кожного називалося за прізвищем, іменем та по батькові, але при цьому ставилося ім’я попереду і зазначалося вік, звідки родом, і говорилося: «стану вільного». До прикладу: «Вступають у шлюб молоді Василь Іванів – син Федора, що народився 18 серпня 1898 року в місті Долина, стану вільного та Олена Михайлів – дочка Василя, що народилася 14 січня 1900 року в селі Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського повіту, стану вільного. Оповідь перша.»

Таких оповідей повинно було бути три. Вони оголошувались лише у неділю. При великому бажанні двох сторін зробити весілля скоріше – одна оповідь могла бути оголошена у якесь велике свято посеред тижня, наприклад: у свято Петра і Павла, чи свято Покрови. В піст оповіді про шлюб не оголошувались. Від першої до останньої оповіді, кожен із вступаючих у шлюб мав право через певну причину припинити оповіді і розірвати таким чином заручення, яке відбувалося на сватанні.

Такими причинами могли бути:

  • примушена воля;
  • нелюбість;
  • певні докази, що один із вступаючих у шлюб уже був у шлюбі;
  • коли молода була уже не дівчиною;
  • молодий мав нешлюбні діти;
  • молодий виявився в минулому якимось злочинцем, про що не знала інша сторона, якщо цей злочин кримінальний;
  • молода виявилась із затаєним злочином, якщо цей злочин кримінальний;
  • якщо явно відняло бажання в будь-якої сторони одружуватись, це прирівнювалось до примушеної волі;
  • якщо молодий або молода хворі на інфекційні хвороби (сухоти, або венеричні чи шкірні, що тяжко піддаються лікуванню, хвороби імпотенції молодого тощо).

Ці причини заявлялося священику і оповідь про шлюб припинялася. Причини припинення оповіді не оголошувались. Про припинення оповіді могла заявити навіть постороння людина, обґрунтувавши факти, які суперечили шлюбу, під присягою на Євангеліє. Тоді священик викликав того, на кого зроблений донос і додатково робив співбесіду, на якій перевіряв одного з наречених. Якщо він(вона) не хотів(-ла) признатись, то могла застосовуватись поліція або лікарняно-медична комісія і за це винний(-нна) мусів(-ла) би заплатити. Якщо факти доносу підтверджувались, оповідь припинялась, коли ні – донощика висміювали прилюдно.

Вступаючі в шлюб також мали право на його припинення перед самим шлюбом і під час шлюбу з вище вказаними причинами. Тоді надання шлюбу припинялося і молоді були вільні. Це не могло бути перешкодою при іншому шлюбі тих самих молодих, але про це, що сталося, священик обов’язково повідомляв сторону, що вступала в шлюб з іншої сторони і зафіксовував у протокол.

Підготовка до весілля

Після того, як були складено протоколи на оголошення заповідей, обидві сторони (батьки молодого і молодої) відразу починали готуватися до весілля. Оскільки весілля у Долині проводилось тільки у молодої, то підготовка велась разом, або, розділивши обов’язки, окремо.

Першою і найважливішою підготовкою до весілля було визначення весільного старости – розпорядника весілля. Його обирали за місяць, а щонайменше за три неділі до весілля. До старости ставилися дуже вимогливо, бо від нього залежало все весілля. Староста мусів:

  • добре знати усі народні звичаї та обряди при проведенні весілля;
  • рід сім’ї як нареченого, так і нареченої;
  • вміти керувати весіллям від його початку і до завершення;
  • «пити» горілку ціле весілля і бути тверезим;
  • бути авторитетом в місті із незаплямованою репутацією і біографією;
  • обов’язково близьким родичем по батькові, як у молодого, так і у молодої (якщо такої обізнаної людини в батьківській родині не було, то вибирався староста із родини матері);
  • веселим, життєрадісним, невтомним і всі ці якості вміти втілити в кожного гостя через пісні, тости, танці, приповідки, жарти, народні весільні звичаї, веселі бувальщини з курйозами «аби в нас так було» або «аби в нас так не було»;
  • повністю вести весілля і йому були підвладні всі, в т.ч. господарі, молоді і музиканти. Його слово на весіллі мало бути «святим», тож його мали виконувати всі.

Староста не міг:

  • бути чоловіком, котрий розлучився з дружиною, навіть якщо сім’я залишилася з ним;
  • атеїстом (безбожником), мусульманином, римо-католиком чи православним на весіллі в греко-католиків і навпаки;
  • нежонатим або бездітним.

Інакше, це могло погано відбитись в майбутньому на долі молодої пари.

Староста на весілля завжди був освяченою людиною і з ним неможна було під час весілля ні сваритися, ні йому дорікати. Адже на ньому була вся відповідальність за весілля. Він був головним уособленням роду молодого чи молодої. Він всіляко допомагав у підготовці до весілля, а на весіллі співав, жартував, розсаджував за столи гостей, розливав горілку, ділив коровай тощо.

Коли прийшла радянська влада, вона всіляко намагалась довести рівноправність жінки з чоловіком. З цього часу на весіллях почали замість старости вибирати старостіну. В Долині повелась традиція, що з боку молодого обирали старосту, а з боку молодої старостіну. Вимоги до неї були такими ж, як і до старости. Старостіна – поважна ґаздиня з порядної сім’ї, котра у всьому допомагала старості, дивилася за стравами на столах, пов’язувала молодій хустку та ін.

Другою особою після старости була кухарка. Її обирали за спільної згоди обох сторін і ставили до неї теж великі вимоги. Вона повинна була:

  • знати народні весільні звичаї;
  • добре вміти приготовити і зварити усі страви, що подаються на весіллі на стіл і добре знати, що за чим подається, вміти керувати прислугою, котра дається їй в допомогу.

Кухарка розділяла прислугу для обслуговування гостей, кухні та посудомийки. Вона не мусіла бути родичкою, чи знайомою – за це їй, як правило, платили гроші.

Коли було обрано кухарку, вона зустрічалася із старостами і обговорювали, скільки чого і на скількох людей їй буде потрібно.

Далі обирали третю особу на весіллі – різника, який повинен був уміти не лише зарізати свиню чи іншу худобину, але й приготувати із м’яса холодні закуски. Тому до нього теж були великі вимоги. Пізніше роль різника повністю брала на себе кухарка, яка готувала страви з м’яса, яке купували.

Запросини на весілля

За тиждень до весілля молоді (молодий з дружбами, а молода з дружками) збиралися просити на весілля. В Долині кількість пар дружок з дружбами могла коливатися від однієї до чотирьох. Щодо одягу, то тут не домінував народний бойківський одяг. Просити йшли у костюмах (молодий з дружбами) та сукнях (молода з дружками). Перед тим, як іти просити на весілля, молодий з дружбами приходили до молодої додому, де за попередньою домовленістю на них уже чекала молода і дружки. Вони зачіпали хлопцям заздалегідь приготовлені чи куплені букети. Молодому зачіпала букет наречена з правого боку, а дружбам дружки з лівого. Молода в свою чергу одягала на голову вінок, або чіпала букет.

Після цього молода обходила своїх родичів, а молодий своїх. Бувало й таке, що просити родичів йшли батьки наречених, переказуючи вітання і запрошення від наречених. Коли заходили до хати, то в першу чергу мали присісти, а потім просили на весілля, говорячи:

«Стелися барвінку від хати до хати,

Просили Вас батько, просила Вас мати,

І ми Вас просимо, щоби були такі ласкаві прийти до нас на весілля»…

Після цього, по традиції, тих, хто просив, садили до столу і пригощали. В цей час молодий чи молода розказували все докладно: коли почнеться весілля і де, о котрій годині шлюб та застілля. Закінчували просити в той день, коли збиралися плести вінці.

Сповідь

В день перед весіллям молодий і молода ішли до церкви на сповідь. В той день вони не мали нічого їсти, незалежно від того, на котру годину їм призначена сповідь. Після сповіді молоді в церкві (кожен по своїй стороні) відмолювали задані священиком молитви за гріхи, а після того священик їх запричащав. Після святого причастя, кожен висповіданий мусів уклякнути і виговорити три рази «Отче наш», «Богородице Діво» і «Вірую», а після того ті молитви, які заповів їм священик. Коли молоді закінчили молитву, священик їх благословляв: «Ідіть у мир і більше не согрішайте». Молоді по черзі, вклякнувши, мали поцілувати його єпитрахиль, а потім руку. Священик після цього хрестив їх рукою, або хрестом, який висів на шиї, що означало Боже благословення.

Після сповіді молоді розходились по домівках, а ближче до вечора сходились у молодої, щоб плести вінці.

Плетіння вінців

Під вечір до молодої приходили дружки, молодий і дружби, і плели віночки для молодої пари та букетики для гостей. Плели в Долині вінки та букети з мірти, а пізніше почали додавати до них барвінку та шпарагус.

Вінки молодим ставили на голові у церкві під час шлюбної церемонії. А букетики гостям чіпали у весільний день, якщо хлопець чи дівчина неодружені – на лівий бік, якщо одружені – на правий.

Під час вінкоплетіння молодь веселилася, співала і танцювала. Велася весела розмова про майбутнє подружжя, про їхнє спільне життя та кількість дітей, які вони народять.

Весільне вбрання

Добранський Володимир з дружиною с. Оболоня, поч. 40-х рр.

Добранський Володимир з дружиною с. Оболоня, поч. 40-х рр.

В той час, як по селах Долинщини всіляко намагалися зберегти українські (бойківські) традиції та одяг (одружувались тільки в національному вбранні), то більшість жителів Долини старались наблизитись в цьому плані до польського («панського») населення. Звісно, кожна україн-ська родина мала вишиту сорочку, проте одягали її інколи і на певні випадки життя. Така сорочка мала скромний (делікатний) орнамент, що давало можливість зрозуміти звідкіля людина, яка носить цю сорочку – з міста чи села. Щодо весільного вбрання, то ще з кінця ХІХ ст. у Долині поширилася мода на білий колір. Молода одягала довгу білу сукню і вельон (фату), а молодий чорний костюм (піджак і штани класичного крою) і білу сорочку. Молода на голову могла одягати віночок, сплетений з барвінку чи мірти. А у молодого на правому боці піджака повинен був бути причіплений великий букет, або стрічка, що вирізняло його поміж інших гостей.

Одяг гостей був різноманітний – від класичних суконь та костюмів до традиційних українських вишиванок і чорних спідниць (у жінок) та штанів (у чоловіків).

Весільний день

Ще на початку ХХ ст. весілля справляли у вівторок і четвер. Ближче до середини – у неділю. А з приходом радянської влади, коли люди масово йшли працювати на заводи, фабрики, в колгоспи, вільного часу стало менше (весь тиждень був зайнятий), то весілля гуляли в суботу.

Музик на весілля, як правило, замовляв наречений (платив їм гроші) і посилав її до молодої. В той час у молодої дома вже були дружки, котрі допомагали їй одягатися. Музики грали їй «Надобридень», після чого до дому молодої приїжджав молодий.

Дібратися сюди йому було не просто. Сусіди по вулиці могли декілька разів перегороджувати молодому дорогу. Для того, щоб нею проїхати, він повинен був поставити на стіл, який стояв посеред дороги, могорич для дорослих і солодощі для дітей. Перед самим будинком його зустрічали гості молодої і музиканти. Тут і відбувався обряд «викупу молодої», яку родичі не хотіли віддати в руки нареченого. Якщо у молодої був молодший брат чи сестра, то торгуватися і забирати гроші мусів він(вона). Якщо таких не було, то «продавав» наречену хто-небудь із родичів. Посеред «торгів» молодий просив родичів молодої показати йому «товар». Тоді в дійство вводили «підставну молоду» – стару бабу чи діда у білій сукні та вельоні. Всім було весело і далі «торги» йшли жвавіше. Торгувалися до того часу, доки «продавець» буде задоволений грішми.

Після цього виходила «справжня» молода і разом із дружками зачіпали молодому і дружбам, котрі були з ним від самого початку, весільні букетики. Молодому – на правий бік, дружбам – на лівий. Далі молоді заходили до хати нареченої, де отримували благословення від своїх батьків, тричі уклонившись.

Потім музика грала веселі коломийки, а молода, виходячи з дому, кидала солодкі цукерки, щоб майбутнє життя наречених було не менш солодким. Це було найбільше свято для місцевої дітвори, адже саме цієї частини весілля вони чекали більш за все. Після цього весілля вирушало до церкви.

На зорі християнства багато шлюбів укладалося таємно або ж пари жили разом, як це було поширено у римлян. Щоб усунути таке явище, було прийняте правило, що шлюб треба брати публічно. Звідси бере свої витоки весільний кортеж. Весільним кортежем у дорадянські часи служили так звані брички, запряжені у коней. Коней підбиралося по-особливому. Всі вони повинні були бути однієї масті – «червоної» і прикрашатися різнокольоровими китицями.

Омелян Антонович описує долинське весілля 1920-их рр. у першому томі своїх «Спогадів»: «Весілля проходили вулицями міста, – веселі, повні верви (авт. захоплення, порив, натхнення) і виявів людської живучості. Весільні валки, замаєні коні зі стрічками та іншими прикрасами, запряжені у вози, жваво проїздили до церкви і ще веселіше (зі співами і вигуками) поверталися після церковних вінчальних церемоній. В церкві дяк співав свої весільні пісні, священик вінчав, кладучи новоженцям на голови спеціально для цього виготовлені металеві корони, прикрашені червоними і зеленими камінчиками. Звичайно для цього вживалися міртові віночки, але в Долині чомусь в той час були такі корони. Це була, мабуть, традиція Долини»…

Так, уже в той час у церкві використовувались корони, але якщо молода пара приготувала собі віночки, то на голови ставили тільки їх.

До 1939 р. церковний шлюб вважався обов’язковим. Якщо молода пара брала лише громадський шлюб, то вважалося, що вона живе без віри, а їхні діти були позашлюбними. Після 1939 р. ситуація кардинально змінилася і тільки за теперішнім законом церковний шлюб має таку саму юридичну вагу, як і громадський, а за моральним – значно вищий.

В церкві молоді ставали на весільний вишитий рушник, який дівчина мала сама вишити, клали на голову міртові віночки або корони, молоді обмінювалися обручками, після чого старостіна клала на голову молодої білосніжну хустку. В кінці виписували шлюбне свідоцтво і від цього часу молодий з молодою вважались чоловіком і дружиною.

Далі весілля вирушало в орган реєстрації актів громадського стану (РАГС), де реєстрували громадський шлюб. Після церемонії наречені танцювали свій перший танець З радянського часу і до сучасності традиційним музичним супроводом весільної церемонії у РАГСі став весільний марш Ф. Мендельсона. Після шлюбу молоді їхали до фотографії. Фотографувалася молода пара, дружби з дружками та найближча родина наречених.

В дорадянські часи весілля проводили у молодої, тож яка хата не була, мала помістити усіх гостей. Для цього батьки позичали столи, посуд. На тому, що позичали, обов’язково записували чиє воно є, щоб не сплутати речі. Пізніше почали робити «шалаші» – велике покриття (переважно з брезенту) з дерев’яною підлогою, столами, лавками і т.д. А ще пізніше – наймали спеціально обладнані для цього приміщення (їдальні, кафе, ресторани та ін.).

Перед тим, як зайти до хати, музики кожному гостю грали марша. Той, в свою чергу, вітаючи молодих, мусів заплатити також за марш і музикам.

Все весілля проходило весело, адже кожен, хто ніс відповідальність за його вдале проведення, виконував свої обов’язки. Музики весело співали, старости розважали гостей, які, в свою чергу, танцювали, говорили тости, привітання та побажання новоствореній сім’ї. За стіл молодих заводили, зав’язавши їм руки вишитим рушником. А келихи, з яких пили наречені, зв’язували стрічкою. Це символізувало єдність чоловіка і дружини не лише тілесну, а й духовну. Грали та танцювали переважно коломийки, а ближче до кінця першої половини ХХ ст. почали грати вальси, танго та інші мелодії, які були популярні в Радянському Союзі. Вдалося записати дві пісні таких мелодій у весільного музиканта того часу (1940-і рр..):

(В ритмі танго).

Плив я річкою, плив я плив

І до берега приплив

Та до тої дівчиноньки,

Котру я любив.

Пр.:           А на серці є журба

Любить іншого вона.

Шо ми з того, шо вна файна,

Як вна не моя…

А вже з тої криниченьки

Горли воду п’ють,

А вже мою дівчиноньку

До шлюбу ведуть.

Інша:

(В ритмі повільного вальсу).

По садочку ходжу, кониченька воджу.

Через тую неньку нежонатим ходжу.

Через тую неньку, через тії сестри –

Не дають додому миленьку привести.

Доле ж моя, доле, що маю діяти?

Полюбив дівчину, та не можу взяти.

Щоб розкрити тему самого весільного дня в Долині, потрібен не один рік досліджень. Тож я не буду вдаватись до подробиць, а лиш зроблю перелік тих весільних обрядів, без яких не обходилось жодне долинське весілля:

  • Пригощання короваєм. Перед тим, як сісти до столу, дружки пригощали всіх гостей короваєм та солодким медом, припрошуючи: «Пригощайтеся, шановні гості, щоб життя у молодих було солодким». Їм ніхто не міг відмовити.
  • Молитва. Була обов’язковою перед тим, як приступити до святкової трапези. Староста вголос промовляв дві молитви – «Отче наш» і «Богородице Діво».
  • Весільні подарунки. Молоду пару щиро одаровували як родичі, так і гості свята. Проте молода не давала подарунки ні родині молодого, ні своїй (тепер дає).
  • Замолодичення. Під час цього обряду молодого садили на крісло, зверху ставили велику вишиту подушку, а на неї садили молоду. З неї знімали вельон і натомість пов’язували хустку, яку також зав’язувала старостіна (не свекруха).
  • Перетанцьовування. Після замолодичення молода брала в танець всіх дівчат, навіть найменших гостей. При цьому вона клала їм вельон на голову і, зробивши декілька обертів в такт музики, цілувала майбутню наречену, бажаючи їй також вийти заміж. Сьогодні молода також бере в танець нежонатих хлопців, кладучи їм вельон на ліве плече.
  • Многая літа. В кінці весілля старости співали молодій парі «Многая літа», після чого дякували гостям, кухарці, музикантам, всім, хто був причетний до організації весілля, співаючи всім окремо «Многая літа».

На цьому я завершу короткий опис долинського весілля. Сподіваюся, що ця стаття стане вдалим початком для майбутніх досліджень традицій і обрядів долинського весілля. Адже ця тема приховує в собі стільки незвіданих таємниць… Знати, пам’ятати і зберегти які – наш святий обов’язок перед нашою долинською землею.

Список використаної літератури:

  1. Етнографічні дослідження краєзнавця Михайла Крупчина «Бойківське весілля».
  2. Спогади очевидців та старожилів Долини (Яців Ярослави, Грицей Михайліни, Струтинської Ядвиги, Шляхетко Богдана, Янковського Степана та ін.).